Ксеня «Буревій»

Я Ксеня, мій позивний – «Буревій». Я у військовій движусі два роки. Першого серпня 2025 року буде два роки рівно. Починала з добробату і вже оформилась та підписала контракт як військовослужбовиця.

Довго думала, що можна робити, спілкувалася з хлопцями, друзями-військовими. І товариш порадив мені почати з добробату.

Логічно збіглося, що я приїжджала в цей добробат писати статтю про них. Про те, як живуть добробати в умовах, коли вже більшість оформлена і перебуває в структурі Збройних сил, але залишаються ще добробати, які досі існують отак, без оформлення. Я писала про них статтю, а через місяць уже до них поїхала як рекрут. З цього почався шлях. Я одразу розуміла, що це буде БПЛА-напрямок і заходила в добробат в аеророзвідку. Добробат сам існує з 2015 року, це дуже ціннісно для мене. За два тижні перебування на ППД я вже поїхала на запорізький напрямок у період контрнаступу. Роботине. І я змогла така, з корабля на бал, одразу потрапити на звільнення Роботиного. Ми світили, коли його звільняли, ми працювали на мавіках і підсвічували там міномет і уражені міномети. Тому мій перший такий досвід – це перебування під Роботиним, підсвітка мавіками мінометів та інших приколів. По суті, все. А далі вже я перейшла на крило. Потім вирішила для себе, що буду підписувати контракт. І вже почався етап оформлення і всього такого.

В добровольчий движусі я була трошки більше року, десь рік і три місяці. Просто не було іншого вибору. Коли ти жінка, особливо мала жінка, худа, фізично я – така мініатюрна мила дівчина. І коли ти, мініатюрна мила дівчина, заходиш у бойовий підрозділ і кажеш бойовому командиру, що хочеш на бойову посаду, 95% відповіді – що тебе туди не відправлять. Або запропонують стати діловодом, і, можливо, надалі ти переведешся на бойову посаду. Але це все пиздьож і провокації, такого не станеться. Якщо зайдеш діловодом, то, скоріше за все, будеш діловодом. І тому я для себе зрозуміла, що це найоптимальніший варіант для мене – здобути бойовий досвід, зрозуміти, чи я зможу. Ми не знаємо, коли закінчиться війна, і не знаємо, коли зможемо демобілізуватися. І мені було дуже важливо зрозуміти, що я точно готова, грубо кажучи, віддати своє життя на довгий час армії.

Я хвилювалася, що емоційно не зможу це стягнути, і найоптимальніший варіант для мене був пережити якусь ригачку, зрозуміти, що я стягую, що я ефективна, що я не тягар для хлопців, побратимів і посестер. І мені це вкатує, значить, я можу бути і три роки тут, і не буду жалітися, коли демобілізація, коли нас замінять. Тому що це мій вибір, я сама йшла, сама заходила.

Щодо страху загинути – так, це один з найжорсткіших досвідів у мене. Робота за 2-3 км від ЛБЗ, тут Роботине, підорські позиції – такі окопчики, два тижні ще тому були підорськими, а зараз уже звільнені. Всюди розтяжки, і ти сидиш у цьому окопчику 50 сантиметрів завглибшки, в тебе захист – плитоноска металева, яку видали тобі в добробаті; каска, яка з тебе спадає, тому що забезпечення в добробаті таке собі на момент, коли я була там. І ти сидиш, твій перший керує мавіком, ти намагаєшся щось зробити, в цей момент прилітають міномети, літають FPV на фоні, КАБи летять на Орех. Коли в нас була передишка, мій побратим курив і їв, а я відкривала Біблію на телефоні й читала, і думала, блін, буде дуже сумно померти і не з'їсти чогось з Макдональдзу у крайній раз, щось таке. Так, моментами дуже сумно, дуже стрьомно, особливо боляче і печально, коли на блокпостах зупиняють, і ти не можеш сказати, хто ти, тому що маєш паролі, ти маєш доступи до всього, по суті, ти працюєш, ти військовослужбовиця, перебуваєш за два\-три кілометри від боїв, але ти не маєш статусу військовослужбовця, і оця піратська движуха… я довго відчувала себе ополченцем в Новоросії, от.

Так, я пробула в добробаті п'ять місяців, поїхала за кордон помолитися Богу, до християнської спільноти, побула там у такому форматі духовному всього три дні буквально і зрозуміла, що треба підписувати контракт. Приїхала і зателефонувала своєму командирові: чи ви плануєте оформлюватись? Каже він: «Ні, ми плануємо бути далі добробатом». Тоді я йому сказала, що, на жаль, маю піти, тому що планую підписати контракт. Мій командир дуже добре до цього поставився, одразу запропонував мені різні можливості, різні виходи, і в мене почався етап оформлення. Етап оформлення загалом забрав дев'ять місяців, це дуже довго. Спочатку я оформлювалася не в Збройні Сили, а в іншу структуру, не буду її називати, –теж через знайомих уже з бойовим досвідом.

У мене вже був досвід літання на мавіках і роботи з крилами. І вже в той момент я оформлювалася в одну структуру через інших своїх колег, які побачили в мені потенціал. Чекала на оформлення два місяці, мене мінуснули – я не пройшла одну з перевірок безпеки.

Потім почався найскладніший етап – очікування. Місяць я чекала і думала, що мені робити, і потім почала працювати з іншими хлопцями. Вони були оформлені; частина оформлені, частина оформлялася. Я з ними працювала як пірат, неоформлена, тобто на таких горизонтальних людських зв'язках, виїжджала щоразу працювати. Коли не працювала в ротації, поверталася у Краматорськ, або до столиці, бо в них ППД у столиці. І я чекала на оформлення вже до них. Чекала я п’ять місяців. У результаті – картина олією. Я сиджу в Покровську, працюю з цими пацанами, чекаю. У нас Покровськ, якраз тоді весь движ\-париж відбувався з Покровськом. І мені пише людина, що займається моїми документами: я не пройшла знову безпеки. І я кажу пацанам, блін, я не пройшла безпеки. Там командири, різний рівень людей, які знають, хто я, намагаються зі мною працювати, знають, як я виконую свої завдання, намагаються вирішити це питання, щоб все-таки я оформилась. І не вирішують. Я кажу собі: окей, ти уяви, це ж виходить п’ять місяців очікування тут оформлення, місяць просто очікування і ще, загалом – 8-9 місяців очікування оформлення. Після прийнятого рішення і після подачі всіх документів\! Я сижу на Покровському напрямку і думаю, що треба закінчити ротацію, що я поїду в столицю, пройду додаткові курси по FPV, і тоді буду думати, що як. Якраз приїхала в Київ, проходила курси, пожалілась кенту, кажу: мої мене мінуснули, і мені дуже сумно. Пацики за те, щоб я з ними працювала, але сама структура не приймає мене через певні обставини. Сама структура, і тут ти проти неї не попреш. Цей чел каже одне слово. «Розберемося». Ну, мій дружбан. І це вже Збройні Сили України. Він наступного дня мене набирає і каже: «Дивись, є така пропозиція, я про тебе розказав своєму командиру, і він хотів би з тобою поговорити. Ти б розглядала наш підрозділ як той, куди ти могла б приєднатися?». Дивлюся підрозділ – знала про них ще раніше, це Збройні Сили, знову ж таки. І я кажу: так, давай. Думаю, щас поспілкуюсь з командиром і зрозумію, що за людина. І оце всередині відчуття, чи варто з ними йти, чи ні. Спілкувалася з ним – зізвон був на годину. І на людські теми спілкувалася, і про все можливе і неможливе говорили. Я зрозуміла, що треба погоджуватись, треба йти. І тоді почався процес оформлення вже успішний, достатньо швидко все пройшло, підтримка командирів була весь час, і я наразі не розчарована, що обрала саме цей підрозділ. Для мене зараз честь служити в цій роті і в цьому підрозділі.

Це Збройні Сили України, сили безпілотних систем.

Найбільше мені приносить задоволення уражена техніка і успішні місії. Ми працюємо не як класичні… Трохи бекграунду розкажу. Ми не працюємо як сили оборони України, які тримають лінію. Ми не дотичні до тримання лінії. Ми працюємо на глибшому рівні й на іншому рівні. І специфіка наших завдань трошки відрізняється від лінійних підрозділів, які тримають лінію. У нашому випадку може бути таке, що ми можемо виїжджати – і не буде результатів. Виїжджати, працювати, робити все те саме, що ми робимо, – і не буде результатів. І потім ще через тиждень такої роботи – опа, і стрільнуло, і є результати. І оце «опа, стрільнуло» – це відсоток дуже маленький, але успіх його величезний по важливості в контексті війни. І в такі моменти я відчуваю неймовірне щастя. Тому що наші колеги з суміжних підрозділів, які тримають лінію оборони, можуть приносити результати щодня. Тому що це тактичний рівень, це відбиття штурмів, биття особового складу ворога, підбиття броньованої техніки і так далі. Ми такими не займаємось, це не наша зона інтересу. Наша зона інтересу – іншого рівня, і часто його треба знайти, а це не щодня трапляється. Але коли трапляється і це успішно, я відчуваю безмежне щастя. Тому що відчуваю, що ми безпосередньо долучаємося до важливої справи.

Я думаю, що це Донецьк. Дуже хочу повернутися в Донецьк, дуже хочу повернутися в Маріуполь, от прямо в Марік і, мабуть, в Авдіївку. Оце такі три локації, для мене дуже важливі. І так, я хочу повернутися в ці локації. Також, коли я була на іншому напрямку, на херсонському, то хотіла повернутися туди, де я зараз. Але зараз я на Донеччині, тому кайфую від того.

Донецьк – тому що це асоціації про «до 2014 року». Я сама з Донецького регіону, і це місто, куди рвалися всі люди з Донеччини, тому що, типу, столиця Донецької області. Там розвиток, там класна інфраструктура, там різні ініціативи. Це було круто. Ми говоримо про 2014 рік, до 2014\. Для мене ця локація така важлива. Тому в Донецьк до 2014 року я б хотіла повернутися. У Донецьк зараз – ні, тому що Донецьк зараз – це страшно.

Друга локація – Марік. В Маріку просто були щасливі роки мого життя, в Марік ми приїжджали, коли була вже окупація Донеччини, але Маріуполь був звільнений. Ми з сім'єю туди приїжджали, це була така точка перетину, і там постійно відчували життя. Дуже багато життя плюс море.

Море недалеко від залізничного вокзалу. Ти приходиш на залізничний вокзал, і перше, що ти можеш зробити, – сходити на море, подивитись, кайфонути. То в мене асоціюється з цим. Це такий класний вайб активістського життя, волонтерства, всього такого. І тому Марік, так.

А Авдіївка, блін… Авдіївка мені дуже віддає Правим сектором, а Правий сектор дуже вплинув на моє формування як особистості. Я ж з Донецького регіону, і до правих секів ставилась дуже обережно. Тобто в мене суперпроукраїнський світогляд і так далі, але все-таки російська пропаганда вплинула на ставлення до Правого сектора. Знайомство з ДУК ПС, на їхній базі в Авдіївці, змінило моє життя колосально. І світогляд дуже змінило. Тому з того моменту, з 2020-го року, як ми з ними познайомилися, – це були Вовки да Вінчі і сам Дмитро Коцюбайло, – з того моменту я повністю перейшла на українську мову, і загалом світогляд викарбувався.

Я думаю, це у нас щодня відбувається. Ну, ми щодня так вмираємо від сміху.

Так, наприклад, позавчора. У нас є такий прикол з пацанами, називається «П’ятниця. Шикарний день, щоб померти». У нас у п'ятницю постійно якась залупа відбувається – то якісь прильоти незрозумілі, то борти втрачаємо. І ми такі: «Какой сєгодня дєнь? А, пятніца, точно. Шикарний день, чтоб умєрєть».

Але цього разу був нічний виїзд. Робота вночі, з неділі на понеділок. І така колосальна якась залупа відбувається. Борт не працює. Подавлення їбануте. Обстріли постійні. Шлюхеди в небі. Підорські БПЛА в небі. Миколи з ТРО ледь не збивають наш борт, коли наш борт повертається. Одночасно якась підорська движуха летить, а нам наші джерела показують, що все чисто. Коротше, суцільний прикол. І ми просто з цього постійно угораємо. Це просто смішно. Це типу смішно, що не п'ятниця, ніби ж з неділі на понеділок, а все одно така движуха. Тому так.

Ти сам розумієш, що БПЛА-шна движуха — це зовсім інше розуміння фронту порівняно з піхотинцем. Якби я була в піхоті, взагалі не уявляю, як можливо щось стягувати. Через те, що я БПЛА-шниця, нам постійно треба заряджати батки, бо ми працюємо на великому засобі, на певній відтяжці, тобто якщо будемо працювати поблизу ЛБЗ, ми не зможемо запустити борт. У нас до десяти кілометрів відтяжка, порівняно з піхотою – це взагалі люльку курити. Але все одно є свої ризики, шило на мило. Хоча це дає змогу повертатися додому, мати душ, заряджати ті самі батки, і це вже закриття якихось базових потреб. Плюс ми не маємо таких ротацій, як, наприклад, пацики з Нацгвардії, колеги-БПЛА-шники, – вони заходять на позиції по п’ятнадцять днів, працюють і потім п’ятнадцять днів відпочивають. Це знайомі мені розповідали.

Ми такої движухи не маємо, ми щодня виїжджаємо, часто в нас немає точного графіка, ми працюємо під конкретні місії. Буває, що нам кажуть: сьогодні ви працюєте на Донеччині, завтра – на Луганщині, післязавтра – на Харківщині, і це максимально може статися день у день. Буває, що ми вранці працюємо, знімаємося о другій годині дня, спимо чотири годинки і вночі вже виїжджаємо знову працювати.

А буває таке, як зараз – я, наприклад, крайні два дні не працювала. Якась така движуха. Що ж до радості життя, я інколи почуваюся героєм фільму, серіалу Seal Team, тому що там всі кадри в більшості випадків – це або коли чуваки на движусі, або коли чуваки в залі. Така ж сама движуха. Ми або на позиціях сидимо, працюємо, або повертаємось, лагодимо борт, займаємось технологічною складовою, якоюсь модернізацією. А коли ми все-все зробили, бойові завдання закрили, і тилові теж, ми їдемо в зал і з пациками займаємось. І в нас такий день бабака. Але це прикольний день бабака, він мене надихає.

Типу люди. Коли ми говоримо про армію, ми говоримо про зріз суспільства. Коли я була на БЗВП, коли я була в добробаті, зі мною поруч були люди, з якими я в житті цивільному ніколи б не зустрілася. І через це таким людям, грубо кажучи, моментами важко довіряти своє життя. Тут в мене екіпаж людей, з якими я зустрілася б у цивільному житті. Це спільна бульбашка. Коли ти зі своїми людьми, набагато простіше. В першу чергу, ти можеш життя довірити, в другу – отакий конект.

Ми можемо сваритися, ми як сім'я, ми не кажемо тепер «я», ми кажемо «ми». Це як подружня пара, тільки в нашому випадку – подружня пара шести людей. І саме в цьому є багато життя. Це новий рівень стосунків, бо ми нарізно не існуємо, ми цілий організм.

Коротше, тут дуже багато якоїсь такої движухи. По-перше, ми всі кавомани, жорсткі кавомани, крім нашого командира відділення, і в нас часто на цій складовій є розбіжності. Ми їдемо, наприклад, на позиції вранці, не дуже рано, коли є змога по дорозі заїхати кудись каву попити. І часто через бажання командира не пити каву ми не заїжджали. І потім у нас постійні подколи. «Так, кофє не попіл, тепер работи не будєт». І командир усе-таки запитав, чи всі хотіли б їхати на каву. Всі плюсанули, крім нього. І він такий: блядь, ваша взяла, їдьте на свою каву. І ми тепер щоразу, коли є змога по часу, заїжджаємо обов'язковона каву. Це наша традиція. Ми дуже любимо заїжджати на каву. Це класично. І так само щодо залу, коли ми їдемо в зал.

Та ні, ти що, ти що. Нє-нє-нє, ми нормальну каву п'ємо. Ми ходимо в заклади якісь модні, знаєш, з фільтром, з флетвайтом. Ми ж кажемо, що ми білі люди.

Ну, зараз тут є змога пити каву. Ще більше тобі скажу, у нас така традиція з'явилася… У нас недавно була перша відпустка за довгий час, і ми пішли всі у відпустку, багато хто поїхав за кордон – ми ж ходимо у відпустку екіпажем, як сім'я. І повертаємось теж.

Коротше, повертаємось. «Я купив кальян», – каже один з наших. Ми такі: «Кальян? І що ми будемо з ним робити?» І що ти думаєш? Їдемо на позицію, беремо з собою кальян. І в нас тупо постійний такий прикол\! Ми якось забули їжу взяти, але взяли собі кальян, накурилися кальяном просто дуже сильно. Я ж узагалі на іксах раніше була, якби не кальян, я б на іксах була повністю.

А тут ми покурили три кальяни, і я в якийсь момент іду до іншої тачки, бо в нас дві, і тупо заблукала в лісі. І по радійці кажу: пацани, я, їбать, я не розумію, де я, куди мені йти? Так я накурилась цього кальяна. Плюс ми працювали дванадцять годин, без їжі, завтикали взяти їжу, у нас були вода і кальян, ну, типу, що? Коротше, отакі моменти. Це взагалі прикол.

У нас є гімняні жарти, це класичний сценарій, жарти про гімно. У нас інколи бувають жарти про геїв, звісно ж. Я в екіпажі своєму одна дівчина, пацани інколи переходять кордони, наприклад, цікавляться моїм особистим життям. Наприклад, мене кликав якийсь чел на побачення, в мене Signal відкритий на робочому компі, тому що я оператор. І хтось із них прочитав, що мене там хтось кличе на побачення, а я чела трошки морозила. І типи почали мене зайобувати. «Та ти шо, шо ти морозиш пацана, давай\!» І просто весь час. Їдем на наступний виклик, виїзд, тіпи такі: та, блядь, вона взагалі морозИло. Потім я сходила на побачення з якимось типом, знаєш, просто сходили, на прапор подивилась – кажуть мені: «І що ти робила?». Я така: та шо, на прапор ходила дивитись. І чел – просто тиша, п’ять секунд, і командир питає: з язиком? Такі якісь приколи. І я кажу: блядь, да ви мене зайобуєте, зачем? От якби я була вашою сестрою, такі мені поради давали б по життю чи ні? Вони: такі\! Кажу: ну добре, уявіть, що я ваша дочка. І тут уже інше сприйняття. Коротше, у нас із ними якоїсь жорсткої маскулінності немає. Є інколи намагання подбати про мене. Наприклад, вони не дозволяють мені натискати антену нашу. Ми зараз намагаємось бути універсальними бійцями і прокачуватися у сфері одне одного. Я, наприклад, пілот, прокачую нашого зовнішнього оператора. Зовнішній оператор прокачує ще камермена, камермен прокачує мене. Ми намагаємося бути універсальними солдатами. І мені командир каже: коли ти осягнеш чотири спеціалізації, крім своєї, лише тоді я допущу тебе до антени, і то не факт. Якісь такі штуки. Окей, це не прикольно, не класно, але я до цього ставлюся нормально, тому що це про фізичні якісь норми.

Так, бабусі й дідусі Донецької області. Я тут постійно знайомлюся з бабушками і дєдушками, обмінююся з ними контактами, потім вони мені дзвонять, я їм завожу їжу постійно. Це якась така движуха, це бабусі-дідусі Донецької області. Це прям класік сценарій.

Ну, щоб допомогти. Вони тут дуже відкриті переважно самотні. У мене є подружка, пані Валентина, вона моя сусідка, не ходить. Я вже рік з нею знайома. І от зараз я просто намагаюся покращити її життя, вивезти її погуляти, коли є змога в мене. Коли вона мені каже, що хоче послухати свою радянську музику, я їй вмикаю. Так само нещодавно я йшла на пробіжку – іде бабуся, я бачу, що їй прям проблемно йти. Питаю: куди ви йдете, починаю розпитувати. Кажу: викличмо таксі, поїдемо, зараз вас у пенсійний фонд завеземо. Отакі моменти. Особливо прикольно, коли бабусі тут дуже такі елегантні моментами, в хусточках, і мені подобається бабусям робити компліменти. В цьому дуже багато життя. Вони спочатку не викупляють: що, комплімент? А потім я їм насипаю; наступний етап нашої розмови: «А ви з Запада, да, навєрноє?». Я кажу: та ні, місцева, ви що, я своя. Починаю крутити там кіно, розказую, що я з Донецької області. І вони такі: «Та ти шо, нікогда нє повєрю». У цьому дуже багато життя, дуже багато радості. Прям топчик. Дуже люблю такі речі.

Дай Боже, це супер.

То, мабуть, класний приклад – це з «П'ятниця. Шикарний день, щоб померти». Якийсь такий момент. Я цю фразу сказала своєму другові-монаху з Франції, брату Бенуа. І він спочатку такий 10 секунд мовчить, а потім каже: «Люблю український гумор». Тому якісь такі моменти. Плюс я стала трошки більш накрученою: ці приколи з фразами «крайній», ще якісь… Я намагаюся не планувати нічого. Тобто є всередині відчуття, що зараз заплануєш, а потім якась бледина прилетіть. Якась така движуха. Це щодо плану, щодо таких психологічних накрутів.

Моментами бувають жорсткі тривожки. Сидиш, сидиш, усе гуд, і потім починається тривожка накручена. А що, як зараз якась залупа прилетить? А що, як зараз т-т-т? Щодо смерті, звичайно.

Так, так, ти деградуєш в армії, і мій рівень усього деградує Наприклад, пацики постійно спотворюють мій позивний – у мене «Буревій», вони придумали різні варіації: Бурік – це скорочення, Буревійка, Буревійчик – це в люблячому форматі, Бурят – це якщо я зла і вони мене не стягують, і Бурьонка – просто щоб якось підколоти.

Так, вони використовують інколи такі приколи. У нас просто класік сценарій по жартах, невигадані історії. У мене тепер немає залицяльників, тому що я випадково познайомила своїх типів зі своїм залицяльником. І що ти думаєш? Вони як почали насипати йому вигадані історії\! Я перепрошую за таку відкритість інформації, але кажуть: та в неї в кімнаті наче живе рота брудних мужиків. Вони люблять мене так підколювати: у неї відро поруч із ліжком, бо вона постійно набухається і ригає\! Отакі якісь приколи. І я сиджу: пацани, нахуя ви це робите? Ми попрощалися з тим залицяльником назавжди вже, заходимо в машину, і я кажу: ну, зачєм? А вони такі: смішно ж\! І оце класичний сценарій наших жартів – зганьбити одне одного. Або, наприклад, заходимо в зал. У мене там тренерка є. Там чуваки займаються, я теж заходжу займатися, мої чуваки – ні привіт, ні добрий день\! – моїй тренерці на весь зал кричать: «А ви знаєте, що вона з’їла всі шоколадки нашого відділення?». Отакий прикольчик. Я ж не п'ю пива, взагалі, ні алкогольного, ні безалкогольного. Раз у житті на позиціях випила банку пива-нульовки. Краще б я цього не робила\! «Рито, вона п’є пиво, убухується пивом-нульовкою, сдєлайте что-то с ней\!». Такі класичні історії. Особливо, коли в залі ти займаєшся, качаєш ноги, 50 кілограмів береш – вони підходять, коли я качаюсь, починають розказувати якусь херню, в мене жорсткий угар, воно все падає… Коротше, отакий гумор у нас.

Я думаю, це ССОшники. У нас просто підрозділи, де дуже багато ССО-шників у минулому. І вони всі дуже трушні, життя бачили, дуже рівні, класні пацани. Вони побували в якихось пиздюлінах, а я, наприклад, як була БПЛА-шниця, так і рухаюся по БПЛА-шному напрямку. А це типи різну таку залупу робили, а потім прийшли в БПЛА-шники. У нас часті приколи про «он же ССО-шнік, єго не жалко». Або вибираємо позицію, стаємо, у нас там підори кругом, хоч ми й на відтяжці, але вони кругом. І я моментами кажу: «О, а де підори?». Мені відповідають, мовляв, якщо ситуація буде погана, будемо займати кругову оборону. А під боком лежить ССО-шник колишній і каже: «О, нарешті хоч щось знайоме\!». От ці приколи мене найбільше розйобують, тому ці тіпи – це каста реально ахуєнних військових, всі наші колеги там узагалі з 2015-го року. Але настільки рівні тіпи… Я кажу цим ССО-шникам, що хочу Q-курс пройти, а вони Q-курсники. І тип мені каже: дивись, Буревій. Встає, віджимається, показує мені, як віджиматися, і каже, що треба наїбати систему, тому що я не витягну. Такі моменти щодо військової движухи і того, що воно все висміюється, мене найбільше розйобує.

Я зайшла у свій підрізділ, домовлялася з командиром роти, що працюватиму з однією конкретною групою, з конкретними типами, які працюють на Херсонщині. І от я вже місяць із ними попрацювала, все охуєнно, Херсонщина, дуже не хотіла там працювати, але працювала… До речі, жила якийсь час навіть у Миколаєві. І що ти думаєш? Мені в якийсь момент телефонує мій ротний: Буревій, пиздець для тебе новини. Каже: я вирішив, що смикну тебе з цього твого підрозділу, екіпажу, і кину на Донеччину, житимеш там, де ти хотіла жити. І я спочатку така: блін, у мене ж тут екіпаж мій, а це все заново починати, комунікацію... Думай, каже. І я вирішила, що класна ідея, треба їхати.

Найбільша радість, яка була… Я дуже сильно хотіла працювати на Донеччині. Але знала, що я буду працювати на Херсонщині. І якось саме вийшло, що формувався новий екіпаж, мене витягнули, поставили на Донеччину, на мою ж посаду, на яку я хотіла, на засіб, який мене цікавив. І оце була найбільша радість. Я приїхала на Донеччину – щоразу ми виїжджаємо в поля, їжемо, а я кажу: «Боже, як же тут гарно\! Тому що це Донеччина». І пацани постійно жорстко угорають з цього, мовляв, небо таке блакитне, тому що це Донеччина. Типу як «сонце світить, тому що це Донеччина». Це радість просто рідного краю, знаєш.

Мабуть, я розкажу яскраву історію і, мабуть, «востаннє». Спочатку про «востаннє», бо це коротко. «Востаннє» – це на нашому крайньому виїзді на позиції, попри реально найгівняніший день за всю історію роботи мого екіпажу. Просто радість у тому, що ми живі, що повернули борт, що був гарний схід сонця. І просто, знаєш, ти живий, ти доїхав, виїхав з позиції, все гуд, у небі там підорська залупа літає, там зоряні війни кругом, Миколи з автоматів стріляють у цю залупу, ти виїжджаєш, але ти радієш, що живий. Ви з братами живі, ви всі засмучені, що не вийшло класно виконати завдання, але ви живі, Донеччина поки звільнена – частина, – і борт не втрачений. Все, три фактори. А найяскравіший такий момент радості… Коротше, моя перша ротація в зону бойових дій, 2023 рік. Контрнаступ, Роботине, дуже жорсткі спогади. Позиції були зайняті підорами два тижні тому, зараз вони вже наші, окопи 50 сантиметрів завглибшки вирито «русскіми салдатами», кругом розтяжки, трошки далі по посадці мертві підари лежать, і Ксеня Буревій, і її перша ротація бойова – і я сиджу трушуся, мені стрьомно пиздець, якась залупа літає, мільйон КАБів. Я була тоді другим номером, тобто штурманом, вписувала кори в «Кропиві», зорієнтовувала першого номера і була час від часу на зв'язку з артилеристами, які працювали під нас. І в якийсь момент, коли мій перший номер пішов готувати мавік, – тоді я працювала на мавіках, – я виходжу на зв'язок з артилеристами, плюсанула, кажу, пацани, все гуд, готові працювати, все таке. І в цей момент типи – вони звикли говорити з моїм побратимом, – і в цей момент жорстка тиша, десять секунд, а потім вони кажуть: стоп-стоп-стоп, а в нас що, на зв'язку богиня? Я така: яка, їбать, богиня? Коротше, вони у вежі всі на приколі, в трансляції, я там часто відповідала, казала плюс-плюс, кори якісь диктувала і так далі, і вони чули, що на комунікації якась жінка. Я кажу: так, усе, хлопці, працюємо, все, заспокоюйтесь. Коротше, вони відпрацювали під нас, все таке. Потім я вже не виходила на кол, і моєму колезі пише черговий диспетчер: «Чому ти її не підпускаєш до комунікації? Ми всі чекаємо на її плюс-плюс». Я цей момент описувала потім уже у щоденниках у себе, тому що в цьому велика радість. Я сиджу, дуже стреще перші мої виїзди, я читаю Біблію у проміжках, тому що мені дуже страшно, не можу навіть кави попити, тому що мені так стрьомно, кругом на тлі КАБи, війна, якісь вертушки летять. І тут пацики кажуть: «Це що, богиня?» – не тому що я класно виконую завдання, а тому що я жінка. І це такі моменти радості, моменти життя, знаєш...

Я веду щоденник з 2014 року, з окупації Донеччини і мого міста. До 2014 я дуже вірила в Бога, після 2014 року в мене в інший бік пішло все. Я довго задавалася питанням: якщо Бог є, то чому Він допускає те, що зараз відбувається? Чому моїх молитов Він не чує? Чому я прошу, щоб зараз тут була Україна, щоб моє місто звільнили, а його не звільняють? Чому? Було дуже багато питань... Я пішла в інший бік, почала, навпаки, хіхікати з усіх цих історій про Бога, з дуже сумною усмішкою. Навіть пішла в бік атеїзму, можна сказати. 2022 року, коли весь цей движ\-париж починався знову, повномасштабка, 2021 року я вже починала розуміти, що буде залупа, коли війська ерефії вже стояли на кордоні Ростовській області. Я вже розуміла, що все, буде пизда, і, скоріш за все, треба емоційно до цього готуватися. Я не думала, що буде повномасштабна війна, але була впевнена, що Донеччина буде знов у війні. Донеччина і Луганщина. Мені емоційно було дуже важко це прийняти. І от почалася повномасштабна війна. Ну, війна почалася знову, повномасштабна – вперше, 24 лютого це все починається, а 9 березня гине мій добрий приятель. Менше ніж за місяць. За два тижні. І все, як тут узагалі вірити в Бога? Максимально класний принциповий хлоп, прям топчик, гине\! І взагалі, відносин з Богом немає, нічого немає, розуміння немає – відчуття, що ти максимально покинутий. І 2022-го року, коли ми активно волонтерили, через півроку після того мене запросили поїхати відпочити у Францію в один монастир, в Тезе. Спільнота Тезе – християнська спільнота. Я дуже довго не хотіла туди їхати, думала: ну, християни, що вони мені скажуть? Чи вони дадуть відповідь на мої питання? І що ти думаєш? Я поїхала і відповідь знайшла. І життя дуже змінилося. З'явився тоді Бог у моєму житті. Вперше за довгий час я змогла сказати Йому, що я на Нього ображена, що я на Нього зла, взагалі, як Ти міг це допустити? Вперше за дуже довгий час я змогла щиро про це поговорити і відчути, що Він мене чує і розуміє. Відтоді багато чого змінилося, тому що мені стало щиро цікаво зрозуміти Творця і бачити Його. А одним зі способів зрозуміти Творця є читання Святого Письма. Тому зараз, наприклад, я намагаюсь щодня читати Святе Письмо, мені цікаво виписувати якісь моменти, мені цікаво зрозуміти, як християнство бачить Творця, як християнство бачить логіку. І віра сама дає мені розуміння, що навіть попри те, що дуже важко, я часто відштовхуюсь, іду до прикладу Ісуса Христа, хоч раніше я про це не думала, ну, знаєш, було отак поверхнево: був якийсь чувак, от його розіп'яли на хресті, і що, і що? Але коли я глибше про це думаю і глибше читаю, ну, просто думаю, що Христос був людиною, але також і Богом, і це людина, яка могла зробити все, могла лікувати… Але він обрав бути з людьми, з тими, хто його зрадив, пробачити їм, а ще – найголовніше, – прожити величезну кількість болю заради тих, кого він любить. Коли я про це думаю, в мене мороз по шкірі, тому що оце усвідомлення, що він іде до Бога, спілкується з Ним перед тим, як Його розіп'яли, і каже: якщо Ти можеш, позбав мене цієї ноші, Я б не хотів цього, але буде так, як скажуть… І це стається, і Його розіп'яли, Він проживає в тілі людському всі ці болі й те, що Його зраджують найближчі друзі, Він прощає це їм, і Він заради великої любові розуміє, що так важливо. Проходить через страждання, біль заради любові. І це для мене такий показник того, що як Ісус своїм прикладом показує, і потім це приносить величезні результати у плані того, як він своїм прикладом показує, це дуже багато чого дарує мені. Передусім віра – не релігія, а саме віра, – дає прийняття. Прийняття реальності, такої, яка є. Наприклад, в мене рідня в окупації, місто в окупації, я не була в рідному місті дуже багато років. Ми втрачаємо Констаху. Констаха майже в кільці. Якщо підори зараз окупують Констаху, то вони окупують усю Донеччину, яка лишилась. Але я ставлюся до цього, як до прийняття. Тобто, так, це є, але моя любов до цього всього лишається. Вона завжди зі мною. Моя любов до людей лишається. Ми все одно будемо продовжувати боротьбу. Все одно є радості тут і зараз. Все одно є дуже багато життя, коли ти спілкуєшся з місцевими і кажеш: ну, от, підори окупують, що ви будете робити? А вони кажуть: «Буду їх труїти». Розумієш, дуже багато життя в цьому. Віра базово допомагає.

Тезе – це економічна спільнота, яка намагається поєднати різні конфесії. Тобто монахи, брати, які там перебувають, – представники всіх конфесій християнства. Ну, майже всіх, крім Московського патріархату.

Так, так, так. Тому що ти дивишся на світ не парадигмою: є я, я помру, – а дивишся на світ парадигмою більшого сенсу. Можливо, цього сенсу немає. Можливо, це все мій накрут, але мені простіше і радісніше жити, коли я маю сенс, є усвідомлення, що, можливо, Донбас у моєму житті стався саме тому, що я мала стати військовою. Саме тому, що я мала стати на цю посаду. Саме тому, можливо, мене і не брали дев’ять місяців, оформлюючи, тому що я і не мала бути там, а мала бути тут. І це дарує дуже багато сенсу. А Біблія – вона, знаєш, дуже опорна в цьому випадку.

Однієї такої людини немає, але зараз це п’ять моїх побратимів. Я раніше казала «шість», але від нас один пішов, тому зараз це п’ятеро моїх побратимів. Життя і радість відчуваються з ними набагато сильніше. І це інший рівень стосунків. Це не стосунки романтичні і ніколи не будуть романтичними, на щастя. Це не дружні стосунки,а справді братерські. Тобто некровне братерство.

Я ні з ким не зустрічаюся зараз, тому такої людини немає. Побратими зараз.

Війна забирає багато чого і приносить багато болю, але вона також дарує дуже багато життя. Війна для мене — це передусім подарунок в усвідомленні того, що є важливим, справді важливим і що є найважливішим. Якщо раніше, до 2022 року, до 24 лютого, в мене були плани на життя у стилі «вступити в Гарвард, реалізувати свій стартап, дуже матеріальні речі, типу успішний успіх, потрапити в список Forbes до 25 років», то коли почали гинути... А, в тебе теж така движуха?

Ну, це воно. Успішний успіх, максимальний, типу реалізуватися, реалізувати свій потенціал, їбошити, їбошити… а коли почали гинути друзі, стався error: а що взагалі важливо? Важливо в Гарвард вступити, важливо у список Forbes потрапити, «30 до 30»? Чи важливо, блядь, не втратити своїх людей, чи важливо справді бути зі своїми і в разі чого загинути разом з ними? Довгий час я ставила це питання, і кінцевою точкою стала загибель людини, яка була для мене наставником, Дмитра Коцюбайла, який 2020 року змінив моє мислення повністю. Він загинув, через тиждень загинув ще один Дмитро, Дмитро Гармаш, – і просто все, не було повернення назад, з'явилося чітке усвідомлення того, що треба йти на війну, іншої реальності не буде. І що дарує радість на війні? Передусім усвідомлення того, що реальність така, яка є. Ми не обираємо цю реальність. Так, мені б хотілося вступити в Гарвард, жити як європейці, не думати про війну і всю хуйню, але ми живемо в цій реальності, в реальності героїв, в реальності людей, які помирають. Помирають за нашу державу. Що може бути важливішим? І усвідомлення сенсу на війні дарує дуже багато всього. Усвідомлення того, що ти тут, з найкращими синами і доньками своєї країни, не просто так, не просто за Україну зараз, ти тут за Україну минулого, за всіх наших предків. Це так окриляє, так багато дає сенсів, і навіть думка, що на цих позиціях, позиціях Донеччини, колись стояли наші пращури, з такими ж цілями, як і ми, – це дуже багато сенсу. В цьому сенс.

Тоді це дріб’язкові речі. Отакий сенс породжує прийняття, а прийняття вже дає змогу помічати дрібниці. І ці дрібниці дарують радість. Та, блін, їдеш із пацанами на позицію – і грає «Смарагдове небо» по радіо. І виїжджаєш з позиції – і грає «Смарагдове небо». Де б ти не був, вмикаєш радіо – і грає «Смарагдове небо». І в якийсь момент просто, хоч би що ти робив, грає «Смарагдове небо». І ми вже ловимо з цього колосальний прикол, тому що «Смарагдове небо» завжди. Ми їдемо, врубаємо музику на повну, і кричимо «Смарагдове небо». Ту-ту-ту. От якийсь такий прикол. І дрібниць моментами буває дуже багато. Чи якісь розмови, чи якісь жарти, чи от той самий «Он ССО-шнік, єго не жалко».

Наша розмова.

Про те, що я написала командиру. Кажу, «Констаха майже в кільці», а він пише \- \*позивний нашого побратима ССОшника\* зацінив би.

Офігенне питання. Кавою і полином. В полях Донбасу є полин, такий запах – теплий і трошки з полином.

Не знаю, складно. Батя, який телефонує мені і каже, «Твій тато сьогодні 250 разів віджався від підлоги, а ти скільки?». Оце мені дуже допомагає.

Дихання. Дихання передусім, можливість вдихнути на повні груди і такий спокій усередині. Тобто просто спокійна радість, як кажуть у Святому Письмі.

Успіх виконаних завдань і підори, які горять.

Колір, мабуть, якийсь малиново-білий. Яскравий малиново-білий. Або… Коли дизель розливається, на асфальті ти бачиш таку річку. Вона дуже яскрава, фіолетова, рожева, дуже прикольно виблискує. Немов з якогось чарівного світу. Для мене радість асоціюється з таким – як розлитий дизель.