PinchukArtCentre
Назвись, будь ласка, хто ти, і розкажи трохи про свій досвід служби: коли долучився і чому.
Назар «Рейган»
Мене звати Назар, позивний в мене «Рейган». Щодо мого долучення до служби. Я долучився до служби вперше 2014 року. І для того мені потрібно було втекти з дому. Я раптово згадав, кумедна історія. Тоді якраз закінчився Майдан, і тоді ще тільки створювався «Азов», були оці чорні чоловічки, і ми всі ще на хайпі, молоді пацани. Мені на той момент було 19 років, якщо не помиляюсь. І я пам'ятаю, що в мене в голові навіть не було такої думки, що можна піти на війну. Я ходив в універ, в мене була дівчина. І, зрозуміло, я ж на Майдані теж пару коктейлів Молотова кинув, в мене воно все таке – на хайпі, на драйві. Але почалася війна, анексія Криму, якось усе так зляглося, Майдан переміг. І от щось таке відбувалося, не дуже зрозуміле. І я собі просто продовжив жити нормальне життя. Аж поки до мене не підійшов один з моїх друзів, з яким ми разом движували, і каже: «Я от думаю піти в “Азов”». Я такий: а що, так можна? Можна отак просто взяти й піти в “Азов”? Відтоді в голові оця думка засіла і крутилася.
І я поговорив зі своєю на той момент дівчиною. Я кажу: «Я думаю, що мені треба піти в “Азов”». Вона така: ну, окей. І я думаю, що треба підготувати плацдарм. Я поговорив з деканом на своєму факультеті, в універі. «От, думаю долучитися до війська. Що мені робити з навчанням?» Він так подумав і каже: «Ну, це ваш вибір, але якщо ви його приймаєте, ми вас у ньому підтримаємо». Каже, що універ мене підтримає. Лишалося останнє – сказати про це батькам. Чесно, я, оскільки був малий і наївний, думав, що це буде як у якихось фільмах, що я прийду до батьків і скажу: «Мамо, тату, я хочу піти на війну». І вони мені скажуть: «Сину, благословляємо тебе в дорогу». І я з клуночками піду світ за очі. В мене було якесь таке уявлення. І от сидимо ми з батьками на кухні. І йде якийсь репортаж якраз про ці всі добровольчі підрозділи. І я пам'ятаю, що в мене батьки такі: «Блін, ну, краса, молодці\!», якась така в них була риторика. І я думаю: оце ідеальний час. Кажу, мам, тату, я хочу долучитися до них. Вони на мене подивилися такими от очима круглими і сказали: «Ти шо, йобнувся?». Ну, не так, а «Ти шо, тобі треба вчитися, яке цей\!». Наступного дня я виявив, що в мене зникли мої особисті документи. Тобто в мене зник паспорт. Я так зрозумів, моя мама вирішила, що краще мою гарячу голову притримати десь біля себе. І вони просто забрали мої документи, щоб я, раптом що, нікуди не змився.
Я якось так, думаю, блін… Мені було трохи неприємно. Я про це, звісно, наступного дня сказав: а де мої документи? Батьки такі: а нащо тобі твої документи? В мене була якась така розмова. Ну, я зрозумів, що все, шансів немає. Я знаю своїх батьків, вони дуже суворі були в цьому сенсі. Тобто якщо мама вирішила, що я нікуди не поїду, то я нікуди не поїду. І все.
Я не знаю, скільки часу минуло, може, місяць чи півтора, поки мені ці документи повернули. Я так розумію, що батьки чи то трохи заспокоїлись, чи то я ніяких знаків не подавав. Вони мені ці документи повернули. А може, мені щось треба було з тими документами, – я не пам'ятаю, – але документи в мене були. І тут мені телефонують мої побратими – одногуртківці-пластуни, на той момент вони ще не були побратимами, – і кажуть: «Тут збирається пластовий батальйон, що ти про це думаєш?». Я, звісно, сказав «так». І нам треба було поїхати на співбесіду в Київ, поспілкуватися з нашим командиром, щоб він оцінив нас і погодився чи не погодився. І я собі поїхав у Київ на деньок. Батькам теж про це нічого не сказав. Вернувся. І коли по мені дали плюс, це десь за тиждень після того, я тупо спакував усі свої речі, які мені потрібні були, і, теж нікому нічого не сказавши, поїхав у Київ нічним автобусом. Вранці мама мені дзвонить і така: «Назаре, а ти де?». А мене ж удома немає, зрозуміло, а жив я з батьками. Я кажу: «Ну, мам, усе, я в батальйоні». І я пам'ятаю, що вона тоді така: «Ну, ясно», і з її голосу було зрозуміло, що вона програла цю війну. Але так я вписався в цю движуху.
Насправді для мене той момент, узагалі той період моєї життя і служби, він був, напевно, одним з найкращих. Тому що це був своєрідний обряд ініціації для мене. Я відірвався від батьків, я став дорослим чоловіком, я пішов у якусь невідомість. І це було весело. Тоді війна була дуже веселою, і нас дуже добре готували. Тобто так почався мій шлях.
PinchukArtCentre
І скільки це було років?
Назар «Рейган»
Мені на той момент було дев’ятнадцять.
PinchukArtCentre
Ні-ні, скільки років тривала служба в першій ітерації?
Назар «Рейган»
Вона тривала недовго, один рік. Я тоді був в батальйоні МВС в добробаті.
PinchukArtCentre
«Гарпун».
Назар «Рейган»
«Гарпун», так.
PinchukArtCentre
Потім ти став цивільною людиною і вже вдруге долучився до війська, тобто ти зараз теж військовий.
Назар «Рейган»
Так, потім я став на пів шишечки цивільною людиною, бо після того – я думаю, ти сам розумієш, – дуже важко цей досвід полишити в минулому, тим паче, що це було прикольно, мені дуже подобалося. Знаєш, таким я був… оці переживання, оце побратимство… Ти коли тільки вперше з цим стикаєшся, то аж вау, це круто. І все моє коло спілкування після того – це були військові. І я взагалі планував після того в якихось добробатах движувати, тому що зрозумів, що мати справу із системою складно, не завжди ефективно, є дуже багато нюансів, а мені хотілося просто козакувати.
PinchukArtCentre
Своя романтика. Я так розумію, що офіційно ти вже долучився до нинішнього свого підрозділу після початку повномасштабки, так?
Назар «Рейган»
Так, так.
PinchukArtCentre
Що це, де ти служиш зараз, наскільки можливо розповідати?
Назар «Рейган»
Це теж цікава історія. А тебе цікавлять тільки офіційні історії, правильно? Тобі все неофіційне не цікаво.
PinchukArtCentre
Ну дивись. (пауза) От, тому розкажи, будь ласка, як ти з початком повномасштабки долучився до підрозділів сил оборони.
Назар «Рейган»
Це теж цікава історія. Я взагалі був великим скептиком щодо того, що Росія почне повномасштабну війну. Величезним скептиком.
Я знаю, що це дивно звучить, бо всі ж давним-давно готувалися. Я знав, що Росія – наш споконвічний ворог. У мене не було з цього приводу ілюзій. Але мені здавалось таким безглуздям нападати повномасштабкою на Україну\! Навіщо бити в лоб хохлів, якщо можна їх дешево купити? Нас досить легко розвести. З нами дуже добре працює soft power. І з того, що я спостерігаю, я розумію, що коли ти хочеш в українця щось силою забрати, це дуже важко. У нас завжди є опір, ми завжди всі єднаємося проти спільної загрози. Але якщо ти хочеш недорого щось купити, ми продамо все. Нам не треба навіть багато з цим возитися, всі готові все продати швидко й просто. Це кумедно, тому що я про це іноді іноземцям розповідаю. Коли мене запитують, коли я штовхаю якісь полум’яні промови про те, що в нас немає іншого вибору, окрім як боротися і все таке, я згадую, що як уперше долучився до війська, вчився в універі. Я мусив рік учитися дистанційно, потім дуже довго адаптувався до цих пар. Вдруге та сама історія.
Я в якийсь момент, будучи на цивілці, думаю: хочу піти в сферу публічної політики. Мені подобається працювати, я би хотів працювати в міністерстві. Це теж не просто так, бо до того я на цивілці працював, очолював центр національно-патріотичного виховання. Це був комунальний заклад, мені доводилось мати справу з мерією, з департаментом молоді і спорту. І це був дуже цікавий досвід для мене. Я себе відчував, знаєш, у такому виклику\! І він, до речі, не дуже добре закінчився, тому що потім ми з мером трошки не поладнали у деяких питаннях, і мене дещо підступно посунули з посади. Я раптом дізнався, що на посаду директора є конкурс, який оголосили місяць тому, а я про нього навіть не знав. Тобто про те, що цей конкурс оголошений. Ну, і поставили повного довбойоба на цю посаду, а я з усією своєю командою пішов. І от я такий думаю: треба кудись свою оцю ненависть каналізувати. Я подумав, що треба піти вчитися, вивчитися, піти в міністерство і з міністерства їх в'їбати. Я хотів у Мінмолоді зайти, прийти до них і так – бам\! – в'їбати.
PinchukArtCentre
Як кажуть… Боже, забув слово, коли довго на когось злишся, а потім відплачуєш йому.
Назар «Рейган»
Ну, помста.
PinchukArtCentre
Помста, помста, – це страва, яка подається холодною.
Назар «Рейган»
Абсолютно. Хоч я взагалі людина не мстива, але мене наскільки ота історія… Мені подобалося цим займатися, і я подумав: круто, хочу зайти туди і дрючити їх тепер з міністерської позиції. І я тоді одночасно вступив на філософію в Могилянку і на публічну політику в Київську школу економіки.
Словом, я навчався, і якраз у процесі цього навчання почалася повномасштабка. І от я вчуся в Київській школі економіки. В нас публічна політика, в нас там є багато політологічних якихось студій. Гомза в нас був викладач…
PinchukArtCentre
Прекрасний.
Назар «Рейган»
Прекрасний абсолютно. Все, що ми там вивчали, читали, мені сигналізувало, що немає сенсу Росії розпочинати повномасштабну війну. А тоді вже йшли всі ці чутки. І що цікаво, мені ж тоді якраз Квебек подзвонив, ми з ним зустрілися – а з Квебеком ми познайомилися 2017 року, ми з ним разом проходили навчання в ESA і готувалися до роботи в приватній військовій компанії. Це не стосується служби як служби, але це ота історія, що військова сфера тебе не відпускає. Ти коли до цього звикаєш, тобі потім дуже важко перемкнутися на щось.
І Квебек мені подзвонив після перших чуток про повномасштабне вторгнення і каже: ГУР збирає групи якісь, і вони будуть проходити навчання на полігоні, п'яте-десяте, ти не хотів би долучитися?
Я коли це почув, по-перше, офігів, тому що на той момент ГУР – це було щось, всі тоді пісяли окропом від ГУР, і це здавалося якоюсь недосяжною мрією.
PinchukArtCentre
Мені здається, особливо після після евакуації з Афганістану, коли всі хвалили наш десятий загін, що так було, це щось, це вищий пілотаж, це крутіше за ССО. Дуже добре розумію.
Назар «Рейган»
Так, вони ж Квебека звідти витягували. І Квебек був знайомий з тими типами, і це ж через тих типів, якимось чином ця пропозиція до нього дійшла, і він мені про це каже, і я такий: «Вау, та ти що, з десяткою поїхати\!». І хоч я не вірив, кажу: так, звичайно, круто, на халяву піду, пофігачуся, з десяткою з РПГ постріляю, весело. От. І погодився на цю всю історію. І все, і от воно собі так висіло, паралельно собі вчився.
І от тільки коли я побачив Офіційне звернення від Генштабу, я такий: «Що, в натурі, це реально повномасштабка почалась?». Ще на наступний день мені дзвонить Квебек і каже, так а ти пам'ятаєш нашу з тобою домовленість? Я кажу: звісно, я пам'ятаю нашу з тобою домовленість. Він такий: дивись, я до тебе заїду, ми з тобою поспілкуємось і поїдемо, познайомишся з пацанами. Я такий: окей.
PinchukArtCentre
Це 25-26 лютого, так?
Назар «Рейган»
Так, це десь 25-26те. Я вже не пам'ятаю точно по днях, але це було десь 25-26-те. І Квебек… І я ж був в Михайлівському соборі постійно, тобто ми там з Госпітальєрами весь час тусувалися. І він до мене під'їхав і каже: виходь. Я виходжу, і це було як у якомусь голлівудському фільмі, чесне слово. Я виходжу, стоїть червоний Porsche Cayenne новенький. Сучасний червоний Porsche Cayenne. «Заходь». Я сідаю в Porsche. Там сидить Квебек і ще якийсь тип. Такий, знаєш… У нього, боже, сумочка Louis Vuitton. Дуже гарно виголений, у таких модних окулярах, барбершопська стрижка. За кермом цього Porsche Cayenne. Сидить Квебек. Я заходжу – такий бомж, який два дні сидів у Михайлівському соборі. І ми починаємо з ними спілкуватися. Ми говоримо про мою участь у роботі їхньої групи, і хтось дзвонить водію. Водій бере телефон і говорить чудовою англійською мовою. А зі мною він говорив українською. І я думаю: що це таке? Куди я попав? Це тупо як у кіно якомусь. Що це за тип? Що це за Porsche Cayenne? Я нічого не розумію. Ми їдемо, приїжджаємо в готель, в ньому всі поверхи темні. Але сидять охоронці і отак дивляться в якісь екрани. Піднімаємося в цьому готелі. Я захожу всередину. Це розкішний готель. І що цікаво, в мене тоді такі асоціації, знаєш, були: оці двері, в яких немає ручок, тобто двері, які в стіну як вмонтовані, і ти натискаєш на неї, і вона відчиняється. Там був такий дизайн. Отаких дверей у цьому залі… І ми заходимо, там такий круглий стіл. За ним сидить купа чуваків, і вони просто виглядають, я тобі кажу… Рашгарди, кобури з глоками, брюки. Вони як у голлівудському фільмі, чесно. І ми туди потрапляємо. Я зібрався з кількома типами – і через дві хвилини мені просто виносять і дають у руки калаш. В мене не брали жодних документів, нічого. Мені просто дають автомат, дають набої, ми сідаємо вже за пів години після того і починаємо це все забивати. Забивати, тому що вночі вже їдемо на завдання. Нема коли займатися фігнею. І це був для мене теж дуже прикольний момент. Тому що я себе реально відчував, як у фільмі, по-перше. По-друге, в нас усіх було тоді враження… Я пам'ятаю, що ми тоді всі сіли з Квебеком і з іншими хлопцями з групи, і Квебек каже: ви ж розумієте, що ми з вами можемо до завтрашнього ранку не дожити? І ми такі: ну, розуміємо. І в мене тоді усвідомлення того, що мені лишилося жити взагалі пару днів, спало на гадку. Я пізнав це, я був упевнений, що мені лишилося жити кілька днів. І мені було кайфово з цим відчуттям. Мені здавалося, що я знайшов свою місію, що своє життєве призначення зараз виконую. І це теж був один з найщасливіших періодів у моєму житті. Тієї ночі ми заснули буквально – нас піднімають, і такі: все, бігом\! І відбувається швидкий брифінг. Брифінг триває пару хвилин. Ми сідаємо в коло, і… Там, по суті, були командири двох груп. І вони такі: дивіться, є інфа, за цією адресою, та-та-та-та-та-та, треба зайти, взяти людей, і бажано, щоб хтось лишився живим. З цих людей, яких нам треба взяти. Тобто треба їх заїбашити, але забрати полоненими. І ми починаємо думати. І просто за п'ять хвилин перебрали всі варіанти. Окей, чи є в нас граната? Закидуєм їм гранату, ще щось… Ми вже все, наготові. І просто в цей момент другий дзвінок: інша група взяла це завдання, все, відбій, спіть далі. І ми знову лягаємо спати. Потім нас знову через годину піднімають: збирайтеся, зараз ми їдемо за цією адресою, треба оце перевірити. Тієї ночі у нас було таке, як в фільмах. Ми всі по цивілці, з автоматом… А, я згадав, Квебек же взяв із собою свою снарягу. І ми ділили її між всіма. Тобто в нього була тільки одна плитоноска. А ти взагалі живий ще?
PinchukArtCentre
Так, я слухаю тебе.
Назар «Рейган»
Просто так сидиш, що я вже розпереживався, може, вже…
PinchukArtCentre
Ні, ні, я заслуховуюся історіями. Гарний таймінг, 30 хвилин, ми на першому питанні. Мені дуже подобається.
Назар «Рейган»
А, серйозно, тобі це подобається? Бо я, може, забагато розказую. І ми ділимо всю снарягу між собою. Тобто в нас була одна плитоноска на всіх. Ні, дві плитоноски, але дві плити. І тільки фронтальні плити. У Квебека була фронтальна плита, в мене була фронтальна плита, інші хто в чому. Тоді не було ніякого контакту в нас, ми прийшли на адресу, але я одразу побачив, що люди, з якими я працюю, – професіонали. Нас зібрали всіх різних, ми ніколи між собою не мали ніякого злагодження, але всі розуміли, як працює пересування, як працюють всякі бої. Я навіть був здивований, навіть новеньке побачив від деяких типів, поки ми там підбиралися до цих будинків. Але нічого тоді справді не було. Було вже наступного дня. Ми вже вранці відіспалися, і в обід нас точно так само... Блін, ти розумієш, в чому проблема? Я можу цю історію довго розповідати. Я не знаю, чи воно потрібно, кожну цю історію довго розповідати.
PinchukArtCentre
Дивись, це важливо. Моє перше питання: розкажи, будь ласка, про свій військовий досвід, коли долучився, як проходила служба. Тому це нормально, у мене зараз буде два уточнення, і ми підемо далі. А довжину цих історій ти вже сам вибирай. У мене єдине питання весь цей час у голові: чи не вертався ти в Михайлівський по речі? І що подумала твоя дівчина, коли ти вийшов з собору і просто проїбався?
Назар «Рейган»
По-перше, я ж їй сказав, що в мене буде розмова така, і взагалі, ти ж ГУР, ГУР і «Госпітальєри». Що тут обирати? Звісно, вона поставилася до цього з повним розумінням. Я прийшов до Яни, і Яні теж сказав, що мене забирає ГУР. І Яна мені сказала: «Вдалого полювання\!». І відпустила мене, я віддав спорягу, яку мені видали «Госпітальєри». Я добре розійшовся. Треба, до речі, віддати належне: через два тижні, здається, хтось із госпів написав, сказав, що Яна хоче мене бачити. Я зустрівся з Яною, як був у Києві, і Яна мені передала наплічник з медикаментами, з такмедом, класно заряджений. Ми з нею разом стали, вона мені отак накидала... Це було дуже круто. Яна – великий молодець.
PinchukArtCentre
Окей, тобто ти пішов з ГУРом, твоя дівчина залишилась із госпами?
Назар «Рейган»
У госпах, так.
PinchukArtCentre
Розкажи, чим ти живеш сьогодні? Що приносить тобі задоволення?
Назар «Рейган»
Чим я живу сьогодні? Важке питання. Так, я хворію на депресію. Зараз. Мені не так багато, що приносить задоволення сьогодні. Але, чим я живу? Ти прсото по-болючому їздиш. Та що – я все так само, живу службою, тільки зараз вона виглядає інакше. Я наразі більше зайнятий операційною, оперативною діяльністю. Більше дотичний до якихось перемовин, комунікацій з партнерами. До адвокації якихось речей. Я не можу персоналії згадати, але це теж класна річ, бо свого часу я просто командував недовго групою іноземців в Україні. Це було спонтанно. Взагалі, щоб зрозуміти мене і службу, треба розуміти, що я насправді досі лишився піратом. Я оформлений, але, попри ці всі речі, в мене ментальність абсолютно піратська. Я люблю пригоди, я авантюрист. Мені складно лишатися в системах.
PinchukArtCentre
Наявність папуги на плечі підкреслює те, що ти любиш піратство. І фраза «Йо-хо-хо і пляшка рому».
Назар «Рейган»
У мене дуже багато таких спонтанних історій. Я тоді ще одну розповім. Тим паче, я думаю, що тобі цікавіше історії слухати, а не занудство, рефлексії про те, що там зі щастям. У мене було таке, що я поїхав на снайперські курси. На навчання зі снайпінгу, яке організовували американці, які приїхали в Україну. Вони це робили в Краматорську. І я сказав своїм командирам, що поїду на навчання, мене відпустили без питань. І я приїхав туди.
Ми місяць вчилися стріляти, це було класно. Тобто там були суперські фахівці, люди, які справді мали цю спеціальність у себе у війську. Були навіть люди, які – просто не хочу деанонити, – вміли з цим усім поводитися.
І це були круті курси, на яких нас так само була солянка. Тобто були студенти: частина ічкерійців, тільки кілька українців, інша частина – це студенти з Іноземного легіону. І коли ми вже підходили до завершення… а тут який нюанс зіграв – я єдиний серед усіх учасників цих навчань володів англійською мовою на достатньому рівні, щоб перекладати військову термінологію. В нас був перекладач, але перекладач, наприклад, запчастин зброї не знав англійською мовою або якогось терміну. Я це все знав і в якийсь момент став співорганізатором, не просто студентом цих курсів, а співорганізатором. Тобто я вже з викладачами п'яте-десяте, вони такі: «О, Рейган, тут це, тут розкажи про це\!» – і так далі. І вони зі мною порадилися: дивись, от уже закінчується курс, як, ти вважаєш, було б найкраще його закінчити? Я кажу: «Та найкраще його закінчити – це поїхати і поїбашитись\!». І вони, чесно кажучи, недовго вагалися, тому що самі цього хотіли. Такі: блін, це хороша ідея. Я кажу: ну серйозно, ви навчили людей високоточки, треба тепер це на практиці закріпити. Вони такі: ми згодні, це хороша ідея. І так склалося, що просто в цей момент ічкерійцям, які були в складі якоїсь ЗСУ-шної бригади на той момент, реально навісили завдання забрати якусь позицію. І ми такі: о, а вам потрібна допомога снайперів? У нас дуже багато снайперів, дуже хороші пацани. Американці привезли гвинтівки, у нас усіх була зброя, набої – можна було працювати. І вони такі: а чом би й ні? І так я став командиром кількох снайперських розрахунків, які ввели взагалі нелегально, ми всі по приколу туди вписалися. Ачерез те, що я ж такий з ГУРу, я прийшов туди із ЗСУ-шниками домовлятися, кажу: «Я взагалі з ГУРу, а це наші іноземці». Вони такі: заїбісь, ви такі класні в цьому ГУРі, просто взагалі. Так, і ми з ними пішли на це завдання. Очкове, насправді, ми втратили двох іноземців і дуже багато ічкерійців. Я не можу згадати, це був, напевно, 2023-й рік. Там така історія була, що в нас один іноземець, блін... Знаєш, мені складно, бо коли я говорю, то розумію, що якщо це буде слухати хтось інший, він може не зрозуміти. Але це була, знаєш, теж квінтесенція піратства. Це було дуже круто. Я розумію, це може з боку дивно звучати, я не знаю, як це описати…
PinchukArtCentre
(сміється) Ти кажеш, ми втратили кількох іноземців і ічкерійців, а наступне речення: це було так круто, так круто.
Назар «Рейган»
Я знаю.
PinchukArtCentre
Людина, яка буде... Так, так, людина, яка буде слухати, просто офігіє.
Назар «Рейган»
Я просто перепрошую заздалегідь, я спробую пояснити, що маю на увазі, коли про це все говорю. Тим паче, в нас же з тобою позитивне інтерв'ю, правильно?
PinchukArtCentre
Так, про щастя.
Назар «Рейган»
Про щастя, супер. От я тобі пояснюю. Оце, до речі, важлива штука – як я розумію щастя, так? І що для мене були якісь щасливі якісь моменти у службі і так далі. От я розкажу просто, як відбувалося планування. Я приходжу на брифінг, коли ми плануємо це завдання. Як командирові, мені треба зробити рекон, вибрати позиції, подивитися по картах, відбити всі відстані, висоти – тобто мені треба побудувати групу для того, щоб вона могла ефективно виконувати своє завдання. Супер, мені це подобається. От поки ми були з Квебеком, я був фокстротом у групі – займався безпосередньо розвідкою. Я постійно їздив на КСПРО, збирав усі ці дані. Група була маленька, тому це не означає, що я був штабним. Ми всі зі зброєю ходили в поля. Але перед тим усе одно треба зробити планування. Я в цьому брав участь. І завдяки навчанню в «Гарпуні», коли до нас теж американці приїжджали і вчили нас, я знав TLP, всі ці речі. Прикинь, я TLP ще в 2015 році шарив. Щоб ти розумів.
PinchukArtCentre
Це ж на сержантських курсах лідерства вчать. Тому так.
Назар «Рейган»
Словом, я приходжу на цей брифінг. Командир групи ічкерійської, яка мала брати в цьому участь, брифує. Там велика карта стоїть, і він на цій карті показує. Каже: ми, наші люди, підходимо десь сюди. Ти отут, ми оце. І пів години він розказує про це. Потім заходить командир ЗСУ-шної бригади чи батальйону, дивиться на наш брифінг, на цю карту, а це не та карта. Тип пів години розказує план і показує на іншій карті. Він каже: ми зайдемо, отут позиція. «Та це ж не та карта, куди ви дивитесь?\!» – І той такий: ага, не та карта, ну нехай. І приносить іншу карту. І ми дивимося: карта реально не та\!
Це кумедно звучить, але ми заднього не даємо. Ми маємо помогти пацанам, ми пообіцяли. І всі такі: так, звісно, ми пообіцяли. І я питаю у цього командира: скільки у вас є людей, щоб заходити на позицію? Він каже: у нас п'ятеро людей. І я такий: «Що значить п'ятеро, як ви збираєтеся зайти? В нас за оцінками попередніми там сидить умовно відділення, а ви хочете його штурманути п'ятьма людьми?». – «Так, – і такий дивиться на мене й каже: – *думаєш, ето мало*?» – І я такий кажу: так, думаю, що це мало, у вас має бути співвідношення три до одного. Якщо ви штурмуєте, ви не обороняєтеся, вам недостатньо людей, щоб зайти на позицію. А він такий каже: «*Блін, ну я ж пообєщал, у нас штурм послєзавтра. І задню нєльзя дать».* Ну, кажу, не знаю, шукайте людей. Наступного дня ми приходимо, і я бачу, що людей стало більше. Людей уже не п'ять, а десь вісім чи дев'ять. Причому я пам'ятаю, що серед цих людей сидять два типи в ЗСУ-шній піксельці, що дивно. Там чеченці, вони теж усі в мультикамі ганяли, з виду вони теж не як гірські представники. І я питаю в них: а ви хто і що ви тут робите? Вони такі: та ми просто живемо з ними. Уяви собі, вони змогли завербувати типів цивільних, які жили з ними на хаті в Крамі, просто якісь два мужики, яких переконали піти з ними на штурм, бо в них не вистачає людей. Дали їм піксельну форму, і типи отак-от просто сиділи на брифінгу, готові завтра йти помирати. Я був у захваті. Я не знаю, як це описати. Це неймовірно. Оцей дух, коли люди просто збираються в купку і такі: та ми на характері зайдемо.
PinchukArtCentre
Це гарно.
Назар «Рейган»
Один з наших інструкторів раніше служив у легіоні і був знайомий з цією групою. І він сказав: піду з вами як піхота. Тип дуже прикольний, Джеріко. Я з ним поговорив, я йому сказав: дивись, Джеріко, так і так, ти ж розумієш, що це дуже небезпечна затія і все може погано закінчитись. Він каже: я розумію, але хочу піти з пацанами. Добре, Джеріко, супер, давай. І в останній день, – ми вже ввечері всі пакувалися, – приходить тип за дві години до виїзду, тупо ще один іноземець, якого я не знаю, з паралельної групи інструкторів. Йому було 20 років, данець. І він приходить, посміхається – він у якійсь ПВК працював, – і каже: пацани, я хочу з вами. І вони такі: давай\! І починають його заряджати. І я дивлюся на це і думаю: пиздець, тип узагалі не розуміє, куди він потрапив. Нехай Джеріко – Джеріко в Україні хоча б воював, він ще розуміє, що це таке. А цей данець… Я просто дивлюся на нього і думаю: ти не розумієш, чим це все закінчиться, ти просто не розумієш, з яким жахом ти стикнешся, коли будеш підходити.
PinchukArtCentre
Як все закінчилося у цій історії, щоб ми її логічно закрили?
Назар «Рейган»
Так, я забагато говорю, сорі. Все гаразд. Отже, ми всі вийшли на позиції. Наші снайпери взагалі класно відпрацювали. Ми вбили кулеметника, там наше завдання було – знищити кулеметне гніздо. Але, на жаль, через те, що ми не могли дотягнутися через кути, один тип з кулеметом – я бачив кулемет, але неможливо було влучити по ньому, і відстань була 1200 метрів, – він якраз пустив одну чергу, якою вбив і цього данця, і Джеріко-американця, і ще потім ічкерійці загинули.
Але дуже важливо працювати. Бачиш, перед тим, як іти, я говорив із командиром їхньої штурмової групи, і їхній командир, коли вже все закінчилось, каже: «*Понімаєш, я знав, що все пішло не по плану»*. Тому що їх спалили, реально все пішло не за планом. *«Но я не мог сказати «Нєт», тому що подумають, що я трус».* І тип з АКСУ в одній руці і мішком гранат у другій сам пішов і зачистив позицію. Просто роз’їбав усіх.
PinchukArtCentre
Що чи хто підтримує тебе в найскладніші дні?
Назар «Рейган»
Найскладніші дні? Передусім підтримують друзі. Я, напевно, найбільше вдячний друзям, тому що поки в мене депресія, вони мене значною мірою витягували. Що мене підтримує ще? Мене підтримує циталопрам, мене підтримує кветиксол.
PinchukArtCentre
Це назва якихось ліків? Бо я не викупляю.
Назар «Рейган»
Це назва препаратів. Але я тобі так скажу, що мене підтримує насправді дух авантюризму. Я вважаю, що це дуже важлива річ, коли ти перебуваєш на війні, – вміти на все дивитися з позиції пригоди. Бо якщо ти не помер, значить, у тебе є дуже класний спогад. І цим спогадом можна ділитися, його можна переживати, це круто.
PinchukArtCentre
Як нам казали в хабі, якщо... А, різниця між пригодою і трагедією лише в тому, чи хтось залишився живий.
Назар «Рейган»
О, саме так. Якщо я не помер, значить, це пригода. І значить, це весело. Про гумор просто додам. Коротку річ. На початку повномасштабки ми робили засідки на трасі Бородянка-Макарів. І мене відправили якось з одним побратимом на СП-шку, щоб ми відсигналізували, коли будуть їхати підори. І точка, яку нам поставили, була просто біля дороги. Насправді, поки ми там були, я найближче... Танк ставав від мене метрів за три. І я отак з вікна дивився на підорський танк. З нього виходили люди, і я такий думаю: блін, зараз вони зайдуть у цю хату, і я не знаю, що робити. Ми там вже з напарником займали якісь позиції, готувалися, думали, що робити в такій ситуації. Але тоді були теж абсолютно божевільні завдання. Я вже потім заднім числом зрозумів, наскільки це було дивно. От опинятися в таких ситуаціях, вже крізь призму сьогодення дивлячись. Але зайняли ми СП-шку на горищі. І звідти дуже добре було видно дорогу, яка під'їжджає до села, проїжджає. І ми сидимо на ній. І я чую, як летить міна, розривається десь за п'ятдесят метрів. І ми такі переглядаємося з напарником: ну, окей. Потім ще раз, і знову падає десь біля нас. І я дивлюся в його очі, на його погляд: треба зйобуватися. І ми такі: окей. І він зіскакує з цього горища – і виходить, що перед нами паркан. І через паркан, йому важко, ми ж у снарязі, він чіпляється за паркан. Я його підкидую, він перелітає за паркан, а я вже за паркан не можу перелетіти. І я такий – хоп\! хоп\! – не можу. А стріляють десь біля нас. А виходить, що там за парканом підвал. І у підвалі є цивільні. І цивільні такі: давайте сюди, давайте сюди. І він такий – туди. А я лишився. І він шукає якусь драбину. А лишається, щоб ти розумів, відстань десь… Тривалість між прильотами була секунд 30\. Ну, досить частий був вогонь. І він встигає, цю драбину кидає. Я через цю драбину перелітаю, забігаю в підвал, і ззаду розривається снаряд, і я залітаю туди з ударною хвилею. З пилюкою, з усім так – шух\! – влітаю в цей підвал. В ньому всі кашлюють. Я розвертаюсь назад, дивлюся і бачу, що снаряд влетів прямо в горище, де ми сиділи. І розвалив пів хати, і склав паркан. Тобто паркан лежить. І я такий дивлюся на нього, на цих переляканих цивільних і кажу: блін, якби трошки почекав, то не довелося б перелазити паркан. І давай сміятися. Гумор дуже важливий насправді в таких ситуаціях.
PinchukArtCentre
Хорошо, до цього ми ще теж дійдемо. Ми впевнено рухаємось за нашим планом. Я впевнено рухаюсь. Є місце, куди ти хочеш повертатись подумки, бо воно пов'язане з радістю?
Назар «Рейган»
Це те, що стосується війни, чи взагалі?
PinchukArtCentre
В цілому.
Назар «Рейган»
В цілому? Блін, ну, складно відповісти. В мене з радістю дуже багато чого пов'язано. Майже всі успішні задачі в мене пов'язані з радістю. Оця історія, яку я щойно розповів, вона теж пов'язана з радістю.
PinchukArtCentre
А якщо саме фізичне місце?
Назар «Рейган»
Фізичне місце?
PinchukArtCentre
Так. Ну, бо тут була широка палітра відповідей. Від краєвиду полів Донбасу і аж до санаторію в Шарм-еш-Шейху, бо там красиві заходи сонця, знаєш. А в когось це був мис Рока. У кожного якісь свої штуки.
Назар «Рейган»
Ти знаєш, університет. Універ.
PinchukArtCentre
Котрий? Бо ти ж у багатьох вчився.
Назар «Рейган»
Всі. Ага. Нехай це буде взагалі не таке. Мені дуже подобається бути студентом. І я себе дуже добре почуваю в колективі людей, які хочуть учитися. Мені дуже комфортно перебувати на цікавих парах, на класних лекціях. Нехай це буде Київська школа економіки. Нехай це буде Могилянка. Нехай це буде Волинський національний університет. Університет для мене – це таке місце, де мені добре. Окей.
PinchukArtCentre
Добре. Ми впевнено переходимо на наступний блок. Про радість на війні. Чи пам'ятаєш ти момент на службі, коли ти щиро заливався сміхом? Що це було?
Назар «Рейган»
Ну, я багато сміюся на службі. Тільки не згадую всіх моментів, де я так сміюся. Ти знаєш, можна я скажу не там, де я заливався сміхом, а де я був дуже радий?
PinchukArtCentre
Давай.
Назар «Рейган»
Це теж про одне завдання буде історія. Поїхав я зі своїм побратимом. Як ти розумієш, я оточений божевільними людьми. Я сам трошки божевільний. Це людина, яку я надзвичайно люблю, поважаю. Я вважаю, що це теж квінтесенція українського пірата. Це тип «розйобистий чувак». Він дуже довго служив у ДШБ. І до всього, він дуже релігійний. І в нього дуже класний філософський погляд взагалі на будь-які речі. Ми з ним, коли виходимо на завдання, він каже: «Все буде добре, я помолюсь». І реально сідає, молиться, посміхається і йде отак, знаєш, ніби й нема нічого. І от ми з ним мали піти на одне завданнячко снайперське. І він каже: от мені треба напарник, щоб сходити. Я на той момент був якраз у Краматорську. Кажу: супер, я з тобою піду. Я взагалі мав іншу роботу, інше завдання. Але на кілька днів, та на один день фактично з ним вийти, пополювати – я тільки за. Причому розумієш, у чому феномен? Ти мене зрозумієш. Він сам ходить на завдання. Сам. І має дуже високу репутацію серед усіх суміжників. Він просто приходить на КСП і каже: у вас є якісь проблеми? Вони кажуть: так, нам оці люди надокучають. Він каже: добре, я їх уб'ю. І він виходить, реально робить рекон, сидить, усе, вбиває їх і радіє як дитина. Знаєш, він мені показував відео, як він зробив засідку десь на ротацію, що, до речі, мене спонукало піти з ним. Він зробив засідку на змінку людей і десь 6 чи 8 людей за один підхід просто розстріляв.
Він підібрався до них на метрів десь 300-200, повісив Archer на калаш. Ти можеш уявити. Він каже: немає сенсу у снайперських комплексах, тому що короткі дистанції. Краще просто тепловізійник на калаш почепити. Зарядив їх трофейними російськими «ігольниками». Це оці бронебійні набої, найкращі бронебійні серед усіх. Не чув такого?
PinchukArtCentre
Я чув про бронебійні, але не чув, що вони називаються ігольники.
Нр: З чорним носиком. Вони російські, їх тільки в 2020-х роках почали робити. І він мені показує відео і каже: чуєш, вони стріляють, як гонги, бемкають. І сміється як дитина. Він дуже щасливий. І я такий: блін, that's my boy. І він каже: мені треба ще одна людина, треба піти трошки зробити. Я кажу: супер. А я ж наслухався історій про те, що в нього все як по маслу.
Він каже: я туди, цитую, «як лис у курник стрибаю». Просто все супер. Ніяких проблем. Все чьотенько. Я такий: клас. Ну, халяву всі люблять. Я думаю, сходжу з ним на завданнячко, повеселюсь. І от ми з ним ідемо на рекон. Вранці спокійно під'їхали. Підходимо. Місцевість насправді була дуже хуйова. Це в районі Білогорівки. І там у них є заповідник, і там якісь крейдяні гори. Ти спускаєшся з пагорба вниз, у яр, піднімаєшся з яру, ходити в спорядженні важко. Чисто якась гірська пригода. Ми з ним ідемо, і все супер, усе реально гладенько. Ми йдемо, він отак тримає автомат отут, розходжує, все дуже прикольно. І я іду за ним, так само. Ну, ми переступаємо через трупи, але я бачу, що він дуже спокійний і отак от собі йде. І я такий: клас, я теж спокійний. Він же знає, що робить, а я довіряю йому. Йдемо, йдемо. Він каже: от підори отам, а тут ніби наші. Ми йдемо, йдемо і виходимо на пагорби. І я так дивлюся і бачу, як реально метрів за 200 від мене тип такий дивиться на мене, потім різко біжить і стрибає в окоп. І я такий дивлюся на нього і думаю, що це був за тип? А ми ж ідемо отак-от, у мене ствол просто опущений, в нього отак-от, на плечі. І я йому кажу: слухай, а там наша позиція чи ні? Він каже: та ні, це вже підорська. І я такий: what the fuck?? І тупо через 5 секунд по нас починає працювати АГС. І він – тук-тук-тук-тук – починає навалювати. Ми з ним залазимо в якісь ямки, лежимо в тих ямках. А я такий думаю: блін, що за фігня, ну як так може бути? Що за прикол? Але закінчується ця улітка, ми з ним виходимо і йдемо далі. А він суперрозслаблений, і я реально не розумію, що відбувається. І заходимо з ним на якусь позицію союзну і починаємо говорити. В цей момент знову починає працювати АГС. І ми про щось це говоримо. Виходимо вже, вилазимо з цього окопа – і на нас біжить тип, у крові. А я ж не розумію… У них ще така історія, що вони в цьому районі всі блудять. Тобто там іноді підори вилазять, іноді наші губляться. Там ніхто не розуміє, де чия територія взагалі, де хто що контролює. І от нам назустріч у цьому ліску біжить тип закривавлений. Я такий: хоп, скинув ствол. А він кричить: «Я триста, я триста\!». Думаю: це, напевно, наш. І кажу: що таке, давай тобі допоможу. Він каже: так, у мене фігня, в мене рука. Ви допоможіть там у шию пораненому. А я ж не розумію території, нічого не розумію. Ми взагалі не належимо до цих військ. І Джихад дивиться на мене й каже: ні, ну треба допомогти. А ми прийшли на рекон. Я ж думав, що з планшетником відіб'ю точки, ми порахуємо собі дистанції, висоти і підемо назад. Добре, ми біжимо з ним до цього пораненого, а той лежить просто на схилі, і перед ним відкривається все. Я розумію, що ми бачимо все, і всі бачать нас. От ми просто так нахиляємося над типом, і я розумію, що підорські позиції за 300-500 метрів від нас, і ті можуть нас просто в будь-який момент змалювати і пизди дати. Але ми беремо цього пораненого. Його осколками дуже сильно побило. Він не ходячий, в нього дві ноги, шия... Біля нього був молодик, який йому надавав якусь допомогу, і класно надав, тому що проходив навчання в Британії. Ми підхоплюємо цього типа, а він важкий, важить щось 100 з копійками. І треба дуже швидко його з цього горба забрати. І я майже надриваюся, дивлюся, а його побратими тупо сидять і нічого не роблять. І я кажу: беріть і помагайте. А вони тупо мовчки дивляться на нас і ніяк не реагують. Я кажу: ви що, охуїли? Візьміть його і тягніть. І бачу, що в їхніх очах уже нічого не лишилось. Вони вже померли. Вони ще живі, але вже все. Вони вже духом повністю закінчились. Тільки цей молодий тип, який його в’язав, бере, і я в якийсь момент уже мало не б'ю в їбало якомусь типу, кажу: взяв його і потягнув\! І цей тип бере пораненого, піднімає зі мною, проходить п’ять метрів, відпускає і вертається назад в окоп. І ми тягнемо його самі. Я думав, що рука відірветься. Ми його дотягнули так-сяк, з горем навпіл, до позицій, а напарник мій каже: дивись, ти можеш йому ще надати допомогу, а я ще піду подивлюся позиції, ми ж на рекон прийшли. І посміхається мені. Я думаю: просто йобнутий. Кажу: окей, давай. І він знов десь зникає, іде в якісь кущі, і я його більше не бачу. Лишаюся сам з кількома пораненими, на якійсь крайній позиції. Але ж там сидять якісь командири. Я кажу: так, дивіться, і щось починаю в них розпитувати. А вони дивляться на мене і кажуть: «Командире, що робити»? А я думаю: «Який я вам, нахуй, командир? Я взагалі не знаю, хто ви такі. Ви не знаєте, хто я такий. І я тут випадково на все прийшов». І розумію, що це дуже погано. Я кажу: «Дивися, в тебе є рація. Візьми по рації, вийди на КСП. Скажи їм, що у вас є поранені, їх треба забрати на евакуацію». Він каже: «Добре, добре». Виходить по цій рації, каже про поранених. А йому відповідають, що евакуації не буде. Все. А пішки йти по тих ярах до найближчої точки, з якої потенційно можуть забрати, десь півтора кілометра чи два. Але це дуже багато. В тих умовах це дуже багато. Ну, і все. Я якось стабілізував цих поранених. Вернувся Джихад. Це позивний мого напарника. І я кажу: що робити? І він каже: ну, а що робити, будемо, значить, тягнути. І я думаю: «Йобаний в рот». І в нас є два шляхи: можемо піти дорогою, яка відкрита і прострілюється, а можемо піти по ярах, але ніхто не розуміє, що в тих ярах. І ми беремо цього пораненого, беремо цього молодого, який його в'язав із нами, ще кількох поранених, у яких були руки. Ми їх беремо, і ми тягнемо. Він дуже важкий. Але ми йдемо, доходимо до розвилки, де спуск в яр або йти по дорозі. І нас доганяють місцеві і кажуть, не спускайтеся в яр, там заміновано, йдіть по дорозі. А ми такі: ви шо, йобнуті, по дорозі нас узагалі просто розстріляють. Ми там ідемо по вершині яру, нас видно звідусіль. І ми спускаємось в яр, і через 30 метрів підриваємось на міні. Я просто йду, несу пораненого, і переді мною оцей молодий, який в’язав, наступає на міну. Бах – усе, ми лежимо, і в нас тепер замість одного неходячого два неходячих. І я такий: курва. І в цей момент думаю: блін, ну ми ж пішли на рекон, як так вийшло, що я зараз сиджу в замінованому полі з двома неходячими і купою інших людей, як це взагалі відбулося, знаєш? І такий: ні, нехай, треба віддати належне, напарник мій – просто розйобистий тип. Спочатку, як вибухнуло, ми ж не зрозуміли, що це було, і я думав, що це з АГС щось прилетіло, що нас уже розвалюють. І всі ж кинулися врозсип, а він (Джихад) кричить: стійте, це міна\! Окей, всі під ноги дивляться. Нічого не зрозуміло. І виявляється, що це місце засіяно пелюстками. Тими самими «лєпєстками». Їх дуже багато, вони всі зливаються. Я до того думав, яким треба бути везунчиком, щоб наступити на «лєпєсток», це ж стільки місця, на яке ти можеш ступити, а ти наступаєш саме на нього. А цей бідака наступив саме на «лєпєсток». От.
А Джихад і каже: давайте робити так, я буду 50 метрів проходити, протралювати дорогу, а тоді ми всі підтягуємося. Окей, окей, він просто ще за сумісництвом сапер. І що робить Джихад? Він іде, бачить «лєпєсток», дістає пістолет і стріляє з пістолета по ньому. Той розривається. І він отак знешкоджував усі «лєпєстки», по яких ішов. Просто стріляв по них з пістолета, вони вибухали, і ми рухалися далі. І ми йдемо, ідемо, ідемо, ідемо. Я розумію, що вже починає темніти. Це була зима. Вже починає темніти, а ми все ще в замінованій зоні. Ми дуже повільно пересувалися. В якийсь момент в того типа знову відкрилася кровотеча. І я розумію, що цей важкий, скоріш за все, вже не виживе. Я використав уже свою аптечку. Я використав уже свої тампони. Використав уже свої бандажі. В мене нічого вже самого не лишилось. Так не можна робити. Але… І в якийсь момент ми вже сідаємо, вже сутеніє. І Джихад каже: ми не зможемо піднятися на пагорб зараз, єдиний варіант – це зараз я піду на КСП пішки, там вийдуть з ними якось на зв'язок, ми візьмемо броньований транспорт і під'їдемо, заберемо вас всіх, інакше звідси ніхто не вийде. І він каже: «Рейгане, ти залишишся тут чи підеш зі мною?». Я думаю, боже, ви що, приколюєтеся? Звичайно, я тут не лишуся. Я не збираюся сидіти тут, з незнайомими типами, без зв'язку, без рації. Єдина рація на всю групу була в нього. І я кажу: та ні, я, звичайно, піду з тобою. Він такий: окей. Я дав інструкції тим, хто ще був більш-менш при тямі. Оцей молодий хлопчина, який утратив ногу на «лєпєстку», реально шарив нормальну медицину. Я йому сказав: робити так і так, тепло, п’яте-десяте. Ми закутали ще додатково цього важкого пораненого в термоковдру і пішли з Джихадом підніматися на цей пагорб.
І ми йдемо. І я відчуваю полегшення. З кожним кроком розумію, що небезпека проходить. Все нормально, супер. Ми піднімаємося на цей пагорб, і там таке перехрестя. Ідемо. І тут прильот. Десь знову. Десь метрів за 50-70. Десь там. Ми вже втомлені. І напарник дивиться на мене й каже: «Совпадєніє?». Я такий кажу: ну, не знаю. Йдемо далі. Йдемо – знову прильот. Ну, вже десь трошки ближче, але не дуже близько. Ну, окей, йдемо далі. І в якийсь момент міна лягає просто перед Джихадом. За три-чотири метри від нього. Вже сутеніло, і всі вибухи аж зі спалахом, їх дуже добре видно. І я просто бачу, як перед ним спалахує, летить, розлітається все-все, і він падає переді мною. І я такий думаю: я ж навіть не знаю, куди йти. Я ж просто пішов із ним на рекон. Він сказав, що він як лис у курник стрибає, що немає ніяких проблем. Ну от. І він просто падає, скрикує і замовкає. А мені не лишається нічого, ніж лягти у вирву десь неподалік. І я лягаю в найближчу вирву біля себе. Там же немає ні окопів, нічого – просто вирви від прильотів. Ще й вирва маленька, я в неї не поміщаюся. Отак скручуюся в позі ембріона, а в мене пів тіла стирчить. Я думаю: чого воронка така маленька? А вони продовжують далі по нам працювати. І я розумію, що вже сутеніє. Певно, вони дивляться з тепловізійного якогось дрона, бачать нашу теплову сигнатуру і просто наводяться. Найбільше до всього додало, що перед тим, як ми приходили на КСП побрифитись щодо цього рекона, я точно таку саму картину бачив на нашому КСП. Наші офіцери сиділи отак, дивилися, як якийсь дурничок у вирві намагається сховатись, і такі: ану спробуй трошки лівіше, ану сюди. Знаєш, називають координати. І вони постійно координати прильотів називали, а чувак собі оцей міномет підкориговував. Я лежу у вирві й уявляю, як зараз там русаки так підкориговують оцей міномет, щоб просто в мене влучило. І думаю, все, мені пизда. Все, мені кінець. І тут летить міна, свистить, падає десь за метр від мене, від моєї голови, і не розривається. І нічого не відбувається. І я думаю: все, це божий знак, Назаре, в тебе немає іншого вибору, ти зараз піднімаєшся і робиш швидкий спринт, у тебе є оцей проміжок часу, залізти в найближчі кущі, щоб розмити теплову сигнатуру, бо якщо тебе бачить тепловізор, то тобі треба хоч щось зробити. І я реально роблю ривок, кидаюся в найближчі кущі – а це ж лютий і просто гілки.
Я залажу, вони ще пробують трошки підкоригувати, кидають, може, три міни ще, і ті десь всі не біля мене лягають, і я думаю: фух, пронесло. Лежу і думаю, що робити. Джихад або мертвий, або важкий трьохсотий. Я не знаю, куди йти, це труба. Я просто заблукав сам, я тепер сам-один, без зв'язку, без нічого. І чую, як мене кличе Джихад: Рейгане, Рейгане\! Я тут. Він каже: ти живий? Я кажу: так, а ти? Йди сюди, каже. Я підходжу до нього, бачу, як він встає, обтрушується і сміється. І каже: прикольно я зіграв, правда? Я кажу: в сенсі? Каже: ну, я прикинувся мертвим, реалістично було? Я кажу: ти йобнутий, ти міг хоча б не кричати перед тим, як прикидатися, у дрона ж немає мікрофона. Він такий: а, ну, значить, трошки переграв. А він реально отак покорчився, у неприродну позу ліг – і все, не рухався весь час. Він каже: ідеально, вони подумали, що вбили мене, переключились на тебе, а ти ще й відбіг у кущі, вони спробували тебе догнати, нічого не вийшло, було супер\! І я тоді відчував невимовну радість. Я був дуже радий, що Джихад лишився живий. Я був дуже радий, що можу дійти додому.
Так, а в нього навіть не було ніяких поранень?
Назар «Рейган»
Йому просто каменюка попала в ногу. От просто від вибуху, якась каменюка від вибуху вдарила йому в ногу, і він упав – і все. І вирішив, що раз уже лежить, то прикинеться мертвим. Він встав, обтрусився, і ми спокійно пішли. Я йшов і думав: вау, як же круто.
PinchukArtCentre
Ну, і знайшли КСП.
Назар «Рейган»
Так, ми пішли на КСП, ми пішли пішечки, там треба було ще нормально пройти, кілометрів 5-6 пішечки прогамселити. Ми просто пішки вже пішли на КСП, дали їм цю точку, вони відправили свою евакуацію, свій броневик, і він забрав. Той важкий поранений, на жаль, не вижив, а молодий хлопчина вижив. І потім, коли я ще з Джихадом про це говорив, я питаю: як ти гадаєш, ми правильно пішли в яр? Він мені дав дуже таку філософську відповідь: ти ж не знаєш, що було б, якби ми пішли зверху, шляхи Господні невідомі нам. Каже, все сталося саме так, як мало статись. І я думаю: справді, сталося саме так, як мало статись.
PinchukArtCentre
Лис, справжній лис. Бачиш, ти згадав про свого філософського друга. Наступне питання не менш філософське. Що допомагає тобі зберігати відчуття життя під час ротації чи боїв?
Назар «Рейган»
Відчуття життя? Насправді найбільш живим ти себе відчуваєш, коли перебуваєш у якихось граничних станах. Тобто я себе найбільш живим відчуваю тоді, коли я виживаю. Коли опиняюся в якомусь критичному ризику, і потім, коли приходить усвідомлення того, що було, я себе відчуваю дуже живим. От.
PinchukArtCentre
Окей. Дивись, я поставлю це питання, та якщо воно не б'ється тобі, то скажи, і ми підемо далі, бо, власне, наступне питання про традиції радості. Про традиції радості в твоєму підрозділі. Може, були своєрідні жарти, пісні, танці, збірки тощо. Я не знаю, чи в тебе зараз цілий підрозділ, чи група, чи щось інше. Тобто чи тобі лягає це питання, чи рушаємо далі?
Назар «Рейган»
Можемо рушати далі. Я думаю, що нічого такого немає.
PinchukArtCentre
Тоді про твої персональні традиції радості. Як ти підтримуєш свій стан, що, можливо, приносить якусь радість щоденно? Як ти працюєш з цим?
Назар «Рейган»
Хай як дивно це звучить, для мене, напевно, таким моїм ритуалом радості є поїздки на машині. Мені подобається кататись на своїй «Хонді». І для мене це має терапевтичний ефект. Я вже давно зрозумів, що це для мене своєрідна терапія. Я аж за цим сумую.
Я зараз, наприклад, не вдома, і є три речі, яких я дуже чекаю. Це зустрітися зі своєю дівчиною. Це зустрітися зі своїми друзями. І це прокататись на машині. Це ті речі, які мені найбільше приносять радості.
PinchukArtCentre
Окей. Як змінилось твоє відчуття щастя і гумору з плином часу у війську? От фактично ти вже там, у навколомілітарних і військових історіях, понад 10 років. Як це відбилось на твоєму почутті щастя і на сприйнятті гумору?
Назар «Рейган»
Мені дуже важко відповісти на це питання, тому що для мене ці десять років – це третина мого життя. І вона якраз припала на час, коли ти як особистість формуєшся. Мені важко це порівняти зі мною минулим, тому що я минулий – це ще дитина, фактично. Я можу впевнено сказати, що це дуже сильно вплинуло на формування мене як особистості, на формування моїх поглядів як особистості, але чи змінило? Не знаю. Я можу сказати, що став дуже стоїчний, напевно, в мене стоїцизм прокачаний на максимум. Я досить спокійно взагалі переживаю будь-які виклики, потрясіння. І я на все дивлюся з позиції, що якщо ти не можеш на це вплинути, значить, ти цим не повинен перейматися. Як це вплинуло на щастя? Я можу знаходити щастя в простих речах.
PinchukArtCentre
Чи вважаєш ти радість проявом сили?
Назар «Рейган»
Абсолютно. Дивне питання. Можна сказати, радість – це не прояв ні сили, ні слабкості. Це просто певна властивість наша психічна – відчувати радість. Радість – це круто. Треба радіти, звичайно. Особливо коли опиняєшся в таких ситуаціях, де в тебе вибір між тим, щоб копати помиральну яму, і радіти. Краще радіти, ніж копати помиральну яму. Це, до речі, те, що я закину назад; це коли я згадував про хлопців, які вже померли внутрішньо, та ще не померли фізично. Але коли ти розумієш, що людина вже не готова боротися за життя інших людей, за своє життя, – це вже кінець. Насправді ти програєш спочатку війну з собою, зі своїм оптимізмом. А потім уже програєш війну за життя. Тому треба вміти завжди зберігати в собі якийсь внутрішній вогник і старатися їбашити до останнього.
PinchukArtCentre
Але в тебе були подібні файти чи ні? От коли ти відчував, що твій внутрішній вогонь під дією зовнішніх факторів, великого розчарування чи ще щось. Бо от ти згадував про стоїцизм. Мені це дуже імпонує, тому що я зараз теж такий. Є якась велика країна, а в мене вдома є моя країна з коханої жінки і собаки. От моя країна – в моїй двушці і в моїй машині в першу чергу. Знаєш, це теж моє бачення стоїцизму. Але це прийшло після супервеликих потрясінь, розчарувань і криків зі словами «Ну, все, нахуй, я почну нове життя деінде». І мені цікаво, чи в тебе воно з такими потрясіннями пройшло, чи просто рівно, як елемент зростання?
Назар «Рейган»
Ні, в мене це радше як елемент зростання. Тобто в мене ці потрясіння ніколи не були чимось неочікуваним. У мене все так по сходинках виходило. Тобто найважче потрясіння в мене – в останні роки, так? Але вже до них були менші потрясіння. До них були ще менші потрясіння. І мені ніколи не випадало зіткнутися, напевно, з таким потрясінням, після якого я б сказав, що все, пішло воно все нахуй. Ну це чітко.
PinchukArtCentre
Яка радість була найнеочікуванішою в твоєму житті?
Назар «Рейган»
Можна сказати, що те, що я виживав, – це були неочікувані радості. Я хотів би цього, але потім: о, клас, це неочікувано добре.
PinchukArtCentre
Так, міна, яка прилетіла і не розірвалась, – це сильно. Колись біля мене впала «градина», яка не розірвалась, і перше, що вирвалося з мене: ого, така балумба і не йобнула? Ну, я щасливчик\! І я пішов далі просто настільки охрінілий, що це просто… А це другий чи третій день повномасштабки, знаєш? Просто в полі йдем, падає ця штука – і я такий: охрініти.
Назар «Рейган»
Ну,яііФЯТИ ти мене розумієш.
PinchukArtCentre
Окей. Коли ти востаннє відчував радість там, де зовсім цього не очікував?
Назар «Рейган»
Дивне питання. Це ж коли, коли…
PinchukArtCentre
Ну я можу пояснити, як воно зародилось.
Назар «Рейган»
Давай.
PinchukArtCentre
Коли я був у полоні, мене вже перевезли в Донецьк. І я лежав там в 15-й лікарні ветеранів Великої Отєчєствєнної войни. І люди, які нас охороняли там, були російські мобічі, яких мобілізували з території Донецької і Луганської областей. І заходить охоронець, і бачить мій вигляд, і щось питає, де я служив. Я відповідаю. І він каже: «Так мій син служив у Дівичках\!». А я у Дівичках був, бо це в Київській області, ми там квартирувалися, коли готувалися до параду. Кажу, там стоїть наша арта, «Гіацинти» наші стоять. А він там учився, а тепер у російській армії служить, після срочки там. І чуваку стало мене шкода. І наступного дня він приніс мені шоколадку з полуницею. В мене були вирвані, вилетіли багато зубів, а він її підклав мені під ногу й каже: «Хай шоколад нагріється, потім з'їси, бо думаю, що ти голодний». Тоді в місці, сповненому болю і страху, з'явилося щось, що принесло мені таку радість\! Я смак цієї «Корони» з полуницею досі пам'ятаю. І досі не наважуюсь купити собі ці шоколадки, коли бачу в супермаркеті, бо не хочу втратити оцей смак. Але це для мене було щось таке «вау». І потім, коли я продумував сценарій цієї розмови, то ці два запитання з'явилися після полону.
Назар «Рейган»
Розумію. Ну, бачиш, ти перебував у такому місці й стані, такому темному й депресивному, що там тобі легше було побачити ці спалахи радості.
PinchukArtCentre
Загостреність була трохи інша.
Назар «Рейган»
В моєму випадку це інакше, бо я рідко перебуваю в постійному пригніченому стані, в мене цей стан з'являється раптово. Я, навпаки, завжди дуже позитивно налаштований. Навіть коли на завдання виходжу з позиції, що я хижак, зараз ми всім дамо пизди. Потім, коли сам отримуєш пизди, ти такий: «Блін, я трошки себе переоцінив, а так хотілося\!». А коли все закінчується добре, то «Ха, ну нормально». В моєму випадку це трошки інші емоції під цим тиском, але я розумію тебе. Важко, я не можу відповісти тобі на це питання.
PinchukArtCentre
Окей, добре. Чи є в тебе людина, з якою радість відчувається сильніше?
Назар «Рейган»
Так, у мене є двоє таких людей.
PinchukArtCentre
Можеш поділитися, хто це?
Назар «Рейган»
Так, звичайно. Це, звичайно, моя дівчина Дар'я. Вона мене дуже підтримує, і мені з нею весело. Вона сама дуже весела дівчина. Мені здається, що вона мені трошки додає цього запалу й імпульсу, коли мені його бракує. А друга людина – це... Та ні, їх, до речі, троє. А друга людина – це Толя Дідик. Він феноменальний, дуже хороший мій друг, він дуже допоміг, коли в мене були проблеми з депресією. З ним так само дуже весело. І більшість якихось парубоцьких пригод, у які ми втрапляємо вже зараз, ми саме з ним втрапляємо. І третя людина – це Рома Гавс. Він служить у ДШБ, і він рідко коли має змогу виїхати. Ми з ним дружимо ще з Луцька, теж дуже хороший мій друг, і з ним просто весело. Він, якщо можна описати його як собаку, то він французький бульдог. Пукає, хрюкає…
PinchukArtCentre
…і постійно веселий.
Назар «Рейган»
І постійно веселий, правда. Він мене теж навчив певного стоїцизму.
PinchukArtCentre
Наступне питання корелюється з попереднім. Чи є у тебе людина, яка робить тебе щасливішим?
Назар «Рейган»
Яка робить мене щасливішим? Ті самі люди.
PinchukArtCentre
Окей. Ті самі люди. Ти доволі освічена людина, тож уяви, що до тебе звернулися з проханням дати для словника дефініцію радості на війні. Як би ти її описав? Що це таке?
Назар «Рейган»
Не можна у мене таке питати. Фух. Радість на війні – вона така сама, як і будь-де в іншому місці. Я не бачу підстав створювати окрему дефініцію слова для радості на війні. Тобто ти або можеш відчувати радість, або ти не можеш її відчувати. І на війні вона відчувається так само, як і в будь-якому іншому житті. Просто на війні радість можуть приносити речі, які, може, в цивільному житті тобі б ніколи радості не принесли. Як-от ти казав, ця дріп-кава чи якась забавка.
PinchukArtCentre
Хоч ти й просив не розділяти, але все одно, радість у дитинстві, радість у студентстві і радість на війні — це зовсім різні речі. Зараз можу купити собі хуба-бубу і не буду від цього тащитись. Але я пам'ятаю дуже чітко, як мені бабуся дала 5 гривень, і я порахував, скільки «Коли» в склі й скільки паличок «Салют-салямі» я можу купити. І я тоді відчував, що я просто Річчі-багач. Тобто в мене три пачки кукурудзяних паличок і дві пляшки «Кока-коли» в склі, і я такий — оце життя\! Але зараз мені зовсім інші речі приносять щастя. Заїжджати на заправку, коли наречена заправляє мене бензином зі знижкою по 6 гривень на літр. Може бути таке щастя. Але я пам'ятаю, як у війську я дуже тащився, коли ми зробили додаткові проходи в наших окопах. І це були шикарні, широкі окопи з брустверами. Це був дуже класний тиждень лютого перед початком повномасштабки. Тому мені здається, що все одно визначення радості на війні було б трохи інше. Від того, що всі мої матроси цілі й БТР заводиться з першого разу.
Назар «Рейган»
Я маю на увазі, що радість не перестає бути радістю від того, що ти купив жуйку в дитинстві чи жінка тебе заправила в дорослому віці. Це та сама радість. Просто ці матеріальні речі, до яких ти прив'язуєш цю радість, можуть відрізнятися і, звичайно, різняться з часом. Я зрозумів твоє питання. Ну, бачиш, для кожного радість на війні – це щось своє. Ти сам про це сказав.
PinchukArtCentre
Ну, для тебе що?
Назар «Рейган»
Що для мене? Ну, як я казав, для мене радість на війні – це класна пригода. Коли це не трагедія, а пригода – це класно. Для мене радість на війні – коли вдається виконати своє завдання добре. Ти можеш собою пишатися. В тебе хороша самооцінка. І ти такий: блін, я зробив усе, що міг, і зробив це добре. Для мене радість на війні – це, як ти казав, коли всі твої побратими живі-здорові. І коли вони в доброму гуморі. Водночас, кажу ж, для мене в минулому відрядженні радість була, коли нам привозили «Колу». Або оцей хліб рідкий, що я тобі давав спробувати.
PinchukArtCentre
О, так, дуже смачно. Один з найкращих квасів, що я пив.
Назар «Рейган»
Це дуже дивно, я терпіти не міг. Якби знав, більше привіз би. В мене ці кваси лежали, два місяці могли лежати, я їх не пив. Їх привезли, я поставив біля свого ліжка, і вони там лежать. Вже побратими всі дивилися на мою колекцію, на мій бар. Бо там іноді кола з'являлась, я її там ставив – не пив, але ставив, вона в мене стояла. «А ти збираєшся пити?» Я вже бачу, що вони облизуються на них, і такий: та бери, бери. Готовий міняти це пійло на тушняк. Для мене радість на війні — це поділитися, до речі, таким. І що ще? Це пробувати нове озброєння. Це прикольно, коли можеш гахнути щось, чого ти раніше не стріляв. Або навчитися чогось, чого раніше не міг. Мені теж це приносить велику радість. Мені дуже подобається мати справу з гранатометами. Я люблю, коли щось вибухає. Мені це теж приносить радість.
PinchukArtCentre
Я не знаю, як у тебе. Ти просто про це згадував. І я себе теж ловив на думці, вже як був у морській піхоті. Що мені приносить радість, коли я у війську? Я у військовій формі здаюся сексі. І от мені згадалося, як ти казав, що ти заходиш у готель, бачиш типів у штанах, на рашгардах, з кобурою, – бо в цьому є своя естетика, – і воно навіть упевненість піднімає. Я навіть пам'ятаю, як ми їздили разом на полігон, і я знову вдягнув мультикам. І ми всі такі стоїмо – і я такий: вау\! І знаєш, мені подобається бути таким.
Назар «Рейган»
Ну я розумію, крутий вигляд – це дуже важливо для армії. Я колись десь у Корчинського, здається, це чув, він якось казав, що найгарніші армії повинні перемагати і перемагають, тому що це про бойовий дух. Коли ти з виду крутий спецпризначенець, ти в класному спорядженні, в хорошому взутті, то й почуваєш себе хижаком. Це те, що я казав. В своїй філософії прийняття бойових дій і введення війни я взагалі вважаю, що дуже важливо мати це відчуття – того, що ти не жертва цих обставин, а саме хижак на полюванні. І коли ти бачиш ці обставини крізь призму того, що «я жертва обставин, в мене немає води, мене не вдягнули», то твій бойовий дух на нулі, ти вже не можеш бути ефективним воїном. Але коли ти виходиш з позиції «я охуєнний тип, хай вони сюди попруться – я зараз усіх розвалю\!», зовсім інше відчуття від перебування в таких обставинах. Хоча, зрозуміло, ми не завжди можемо контролювати емоції, але я вважаю, що важливо старатися себе відчувати так, і гарний вигляд у формі чи якийсь елемент тюнінгу на твоєму автоматі додають тобі цього хижацтва.
PinchukArtCentre
Так, так, так. Я навіть пам'ятаю, як приїхав на сержантські курси і купив собі – тоді це шалені бабки для мене були, з зарплати в 10,5 тисяч, – шолом, з вухами, дуже красивий. І окуляри балістичні. Надіваю – і я такий, ну, я special force. А, і навушники ще: навушники, окуляри і шолом. І я дивлюсь, що воно все як має бути, і такий: ну, я як Seal Team\! Я пам'ятаю це відчуття, і потім, коли я повернувся в окопи вже в новій касці, і всі ходили в наших статутних котелках, і я такий – видно, що командир відділення, знаєш, така каска тільки в мене і в командира взводу.
Назар «Рейган»
Сто відсотків. Я згадав теж, що 2015-му року, коли я був на службі, нам волонтери привезли оці шоломи, High Cut. У нас їх було тільки кілька штук, 2015-го року тільки по телику таке бачили. І я пам'ятаю, що ми за ці два High Cut’и просто билися.І в мене він якийсь час був, з місяць, а потім я віддав його. Вони ходили з рук в руки, тому що ти собі забрати такий не міг. Але я пам'ятаю, що ти його надіваєш, – Боже, в мене були окуляри і цей шолом High Cut. І я себе теж відчував такою просто спецурою. Так, от воно є таке.
PinchukArtCentre
Добре, я ще хотів уточнити. Ти згадував, що зараз лікуєшся від депресії. Чи змінилось у тебе те, що тобі приносить радість чи відчуття щастя, після того, як психіатр визначив, що в тебе є депресія, і ти став лікуватися? Воно якось вплинуло чи ні?
Назар «Рейган»
Ну, важко сказати. Треба розуміти, що взагалі я вважаю, що депресія в мене є наслідком кількох травматичних подій. По-перше, пов'язаних з особистим досвідом, зі стосунками. І, в цілому, те, що це все відбувається на тлі війни… Як би це сказати… Зараз я наче їм прісні страви. Тобто в мене стільки приправ було в житті, в останні роки, що коли все нормально, – ти не відчуваєш, що перебуваєш на межі, не відчуваєш, що ти вижив, – то тобі життя здається занадто сірим. Тому що воно було занадто смачним до цього.
І я не можу сказати, що в мене змінилися сприйняття, радше змінилася інтенсивність цих відчуттів. Хоча терапія дуже допомагає. Коли ти починаєш приймати відповідні препарати, ті самі селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну, тобі знову починають приносити щастя ті «недостатнього інтенсивні» речі, які раніше перестали це робити. Тобто ці недостатньо інтенсивні, коли ти в депресії, стимули стають нормальними. Пам'ятаєш, я тобі казав про Толю? Толя теж лікувався від депресії і якось мені сказав: він зрозумів, що щось не так, коли не зміг насолоджуватися заходом сонця. І от, коли ти в депресії, ти дивишся на захід сонця і думаєш: ну? Захід сонця – це захід сонця, нічого особливого. А коли ти лікуєшся, ти вже дивишся і такий: вау, це красиво. Тому не так змінюється сприйняття, як інтенсивність цих стимулів. Потрібні більш інтенсивні стимули, аби себе відчути щасливим.
PinchukArtCentre
Окей. Ми виходимо на фінішну пряму, і це буде фінальний бліц. Що сьогодні зробило тебе трохи щасливішим?
Назар «Рейган»
Наша з тобою розмова. Мені подобається з тобою говорити.
PinchukArtCentre
Навзаєм. Добре, газуємо далі. Коли ти востаннє голосно сміявся, з чого саме?
Назар «Рейган»
Ой, я голосно сміявся, напевно, вчора з мему в інстаграмі.
PinchukArtCentre
Окей. Як для тебе пахне радість?
Назар «Рейган»
Як для мене пахне радість? Ой.
PinchukArtCentre
Або чим для тебе пахне радість?
Назар «Рейган»
Ну, в мене немає якогось запаху, з яким асоціюється радість.
PinchukArtCentre
Вау. Ти перший так сказав.
Назар «Рейган»
Справді? Ну, немає. В мене взагалі із сенсорикою так собі справи. І не дуже добре з нюхом. Не знаю. Не можу відповісти на питання.
PinchukArtCentre
Чи можу я припустити, що це запах порохів з РПГ після пострілу?
Назар «Рейган»
Я зразу про це думав, але не можу сказати, що це абсолютно завжди гарантує мені радість. Коли я думаю про радість, не думаю одразу про порохи від РПГ, так? Я думаю, що не тільки порохи з РПГ мені радість приносять.
PinchukArtCentre
А тут, може, коли щось вдихаєш, і воно так зразу…
Назар «Рейган»
Запах Глибочицької. Я тоді розумію, що я вдома.
PinchukArtCentre
Ну, теж гарно. Добре. Який спогад тримає тебе на плаву у важкі дні?
Назар «Рейган»
Важкі дні? Блін, складно відповісти. Я поганий співрозмовник для тебе в цьому сенсі. Я не вмію відповідати на такі питання...
PinchukArtCentre
Немає хороших чи поганих. Якщо є, то є. Якщо немає, то немає.
Назар «Рейган»
Ну, конкретних спогадів в мене немає. Я рідко прив'язуюся до спогадів узагалі, до минулого. Я рідко переглядаю фотографії, які робив.
PinchukArtCentre
Справжній українець. Думаєш про майбутнє, а не живеш минулим.
Назар «Рейган»
Я стоїк. Нащо думати про минуле? Воно вже трапилось.
PinchukArtCentre
Добре. Коли відчуваєш себе живим, що відчуваєш у тілі? Або як ти це відчуваєш у тілі?
Назар «Рейган»
Ну, як на американських гірках.
PinchukArtCentre
Піднімаються органи?
Назар «Рейган»
Ну, так, такий рух.
PinchukArtCentre
Окей. Що викликає у тебе радість, піднесення і бажання жити?
Назар «Рейган»
Радість, піднесення і бажання жити? Та багато речей викликають у мене радість, піднесення і бажання жити. Це не щось стале. Ми з тобою, наприклад, поговорили – я став трошки щасливіший. Мені трошки більше захотілося жити, тому що я знаю, що в моєму житті є такі люди, як ти. Коли я класно проводжу час із дівчиною, теж думаю: блін, класно. Мені це прикольно, мені це подобається. Коли ми побилися з кимсь із друзів, я теж думаю: вау, круто, це весело. Я сказав би, що не так рефлексую про ці речі, як просто стараюся їх проживати. Коли мені радісно, радію. Коли мені сумно, сумую. Все.
PinchukArtCentre
Перед фінальним запитанням хочу уточнити, бо я дуже здивований, що сьогодні за майже дві години розмови не згадалися твої філософські тусовки, вулиця Спаська. Мені здавалося, що це теж один з важливих елементів твого внутрішнього щастя, але не фігурували. Чого?
Назар «Рейган»
Добре, що ти згадав, бо я насправді про це забув. Тут важлива штука, зараз скажу. Я самодіагностикою не займаюся, але я трошечки такий ADHD-шний тип. І коли немає стимулу, який постійно на мене діє, він стирається. Ти розумієш, що я маю на увазі, чи не дуже?
PinchukArtCentre
Я не розумію навіть оцей термін, який ти назвав.
Назар «Рейган»
РДУГ, розлад. Ти сам такий. Це розлад дефіциту уваги.
PinchukArtCentre
Я чув про таке.
Назар «Рейган»
Люди є аутисти і ADHD-шники. Ти точно більше ADHD-шник. Суть яка. Річ у тім, що я вже понад два місяці перебуваю у відрядженні. Я ніяк не контактую з цими середовищами, через це вони втрачають імпакт на мене. Його просто немає. Я казав, що не рефлексую, а проживаю емоції в моменті. Рідко коли сумую за людьми, якщо людини немає поруч, я такий: окей, її немає поруч. І оце з клубами так само. Ти правильно сказав, для мене це важливо. Насправді подільські читання — дуже класна штука, яка мене свого часу, коли я був у депресії, теж дуже сильно підтримала. Але треба розуміти, що подільські читання — це тусовка друзів. Там Толя, там Паша, там люди, з якими ми пиздимося за гаражами. Це все одне середовище. Але ти правий. Я згадував університет, до речі.
PinchukArtCentre
Ти згадував університет ще на самому-самому початку, коли ти говорив з деканом, і потім Могилянку.
Назар «Рейган»
Про те, що це місце.
PinchukArtCentre
Ага, місце, в яке хочеться повернутися.
Назар «Рейган»
Так. Окей. Ми будемо вважати, що подільські читання — майже те саме.
PinchukArtCentre
Тоді, власне, фінальне питання. Розкажи, будь ласка, як би ти описав радість? У кольорах, формах, в усіх деталях.
Назар «Рейган»
Це питання до художника?
PinchukArtCentre
Це питання до тебе.
Назар «Рейган»
Ох, яка вона – радість. Напевно, як вибух. Я б її якось так описав.
PinchukArtCentre
Як вибух посеред дня чи як вибух посеред ночі? Бо це ж різні спалахи й різна яскравість. Як вибух тротилу, як у фільмах? Чи як...
Назар «Рейган»
Якийсь абстрактний вибух. У мене, наприклад, радість асоціюється зі сміхом. Значною мірою. Коли я радію, я сміюся, я посміхаюся. А сміх — це таке, що, знаєш, бищ, бищ, це спалахи, якісь такі іскри. І потім воно плавно затухає. Тобто це не вибух тротилу, який бахнув – і все, воно розлетілося. Це такий вибух, який потім, як хвиля, плавно затухає. Це абстракція. Я зараз говорю про абсолютно абстрактну річ, не прив'язану до конкретики.
PinchukArtCentre
Питання таке і я.
Назар «Рейган»
Ну так, я її уявляю. Різний вибух звуків і кольорів.
PinchukArtCentre
Окей. Це фінальне питання. Я дуже дякую тобі за розмову. Будемо її завершувати.
Назар «Рейган»
Дякую тобі. Сподіваюсь, я тебе не сильно втомив своїми історіями.
PinchukArtCentre
Було цікаво слухати\! Перші 40 хвилин я слухав просто як казку і подкаст.