Олександр Андрощук

Мене звати Андрощук Олександр Миколайович. Вперше долучився до служби 2015 року, а саме до на той час ще батальйону «Азов». Це була така весела движуха, бо всі, в принципі, більшість принаймні людей були з фанатського оточення чи навколо цього оточення. І там просто була неймовірна атмосфера, особливо на початку. Це не зовсім було схоже на службу. Це був більше такий веселий табір. Пізніше, коли вже почали ставати більш професійним підрозділом, то вже з'явились якісь стандарти.

Там я був 2015-2016 років і в кінці 2016 року звільнився. І вдруге долучився 24 лютого 2022 року – просто пішов у військкомат. З Києва на той момент відправляли тільки у дві бригади: у «Білу Церкву» і в 101-у бригаду. В «Білу Церкву» списки були повністю заповнені. Я потрапив до 101-ї бригади.

Як мені сказали тоді, це піхота. Насправді виявилось, це не зовсім піхота, це просто охорона. Охорона в пікселі. І там я дізнався, що таке затяги, срочка і подібні речі.

Так, майже рік до поранення. І потім ще числився пів року, поки проходив лікування і звільнявся.

Ну, 2015-2016 років це був «Азов», і там усі були між собою друзями. Тобто є моменти службові, коли є командир і є наказ, але поза цим усі між собою спілкуються цілком вільно. Тобто це дуже рівні відносини, всі між собою друзі, звичайно, якимись групами, але все одно всі між собою рівні, всі однакові.

А 2022 року тут уже все навпаки. Офіцер — це начальник, і там уже нічого такого дружнього не може бути. У мене був момент, коли ми сидимо у штабі, я звертаюся до офіцера, кажу: «Серього…» А він до мене розвертається і каже: «Я не Серьога». Я такий думаю: невже ім'я перепутав чи ще щось? А людина молодша за мене, ротним він був… Чи, може, на той момент навіть не ротним, а взводним. Тобто він був взводним. Він так розвертається: «Я не Серьога». Я такий: може, ім'я переплутав? А мені підказує молодий офіцер, який тільки закінчив університет: «Пане лейтенанте». У мене одразу така реакція: what the fuck. Тобто там все дуже формально, все має бути там згідно-відповідно.

Це був такий неприємний момент. Тобто це було, коли ми перебували в Київській області, і це якраз уже росіяни відійшли від Київщини. Тобто як тільки стало трохи безпечніше, одразу почало з'являтися більше затягів.

Біля бліндажа… Спочатку ми жили в школі в одному селі. Потім нам сказали, що треба переїхати в бліндажі. Викопали собі бліндажі, позиції. Це вже після того, як відійшли росіяни. І потім нам сказали, що біля кожного бліндажа обов'язково має бути пожежний щит. Тобто ми в посадці, у нас у бліндажі все в рамках маскування. Ми у неширокій посадці, а в полі навпроти бліндажів має бути червоний пожежний щит\! Там такі моменти були.

Так, ми в серпні потрапили на навчання в Британію і після нього у вересні вирушили на Донбас. Там знову ж таки все трохи змінилось, вже офіцери стали більш приязними, там уже теж спілкування, трохи змінилося ставлення… Ну і під час ротації я отримав поранення.

Зараз я живу, займаюся IT, повернувся до того, чим займався до повномасштабки, – це IT. І також після участі в Invictus Games у моєму житті стало багато різного спорту. Це і регбі на колісних кріслах, яке ми проводимо, і гольф з'явився ще, вейк. Я відкритий для нових вражень – можливо, буде ще щось.

Насправді задоволення приносить усе. Якби воно не приносило задоволення, я просто б цим не займався. Також приносять задоволення діти, коли вони чемні і гарно поводяться.

Безперечно, дружина підтримує мене майже завжди і майже в усьому. Також друзі, широке коло друзів і побратимів, діти. В принципі, все моє оточення.

Я пишаюсь тим, як підібрав собі оточення, тому що все оточення підтримує мене і з будь-яких питань я маю до кого звернутись.

Насправді я вже давно не відчував по-справжньому складних днів. Все, що відбувається в моєму житті, – життя несеться, і все начебто сповнене позитиву.

Дуже багато різних активностей, вони просто відволікають від негативу. Тобто постійний рух. Напевно, це і є те, що відволікає і підтримує у важкі часи.

Напевно, таких місць багато. Багато місць, пов'язаних із дитинством.

Наприклад, навіть Миколаївка в Криму. Це селище на узбережжі Криму, недалеко від Сак. Я там провів дуже багато часу в дитинстві. Також база відпочинку в Київській області біля Богуславу. Щоліта ми туди їздили. І завжди з тими самими людьми ми туди потрапляли. Ми їздили туди з батьками, приїжджали інші діти з батьками. Тобто це такий закритий клуб був, бо щороку ті ж самі люди були.

Напевно, Азія ще. Приємні спогади про Азію. Теж час від часу я туди подумки повертаюся.

Це була авантюрна подорож з моїм кумом. Просто в один момент мої знайомі поїхали у навколосвітку. Гроші закінчились десь на рівні Китаю. І там вони зустріли чи то українця, чи то москаля, який сказав, що в Кореї можна чорноробом непогано заробляти. Вони поїхали в Корею, там знайшли роботу. І в якийсь момент мені подзвонили й запропонували: так і так, хочеш – приїжджай. Ми в той же день з кумом подали документи на візу і через 4 дні вже летіли в Азію, в Корею.

Ну, на той момент так. Ця відповідь була справді за 3-4 дні. Виходить, що ми 3 місяці працювали в Кореї, а потім ще 2 місяці витрачали зароблені кошти, катаючись по Азії. Це був В'єтнам, ми проїхали весь В'єтнам на мотоциклах. Гонконг, Макао, Таїланд… Теж там погуляли трохи по Бангкоку. Потім на потязі доїхали до середини Таїланду, а решту Таїланду проїхали автостопом. Це той момент, коли для якогось відпочинку не треба... Це були такі відпочинки, коли для них не потрібно якихось розкішних апартаментів, не треба якогось комфорту. У Гонконгу ми ночували в найдешевшому готелі. У нас кімната була без зовнішніх стін, тобто у нас не було жодного вікна. Другу ніч у Гонконгу ми ночували в перевдягальні на муніципальному пляжі. Це було холодно, не дуже зручно, але нам це дало змогу відвідати ще одне місце перед вильотом. Ми якраз переночували на пляжі, піднялися на гору, звідти – у храм буддистський, звідти на канатці спустилися в сам аеропорт і бігли. До літака нам довелося бігти.

Потім теж майже місяць провели на Балі. Це без якогось особливого комфорту, але це були неймовірні емоції. На той момент це взагалі було щось бомбезне. Зараз це вже не здається таким грандіозним, а на той момент саме перебування в країні за 7 тисяч кілометрів від України вже приносило задоволення.

Конкретний якийсь? Ну, 2015 року це було ледь не щодня. По-перше, коли я потрапив в «Азов», то «Азов» якраз вивели з Широкиного, і я в якихось активних бойових діях тоді не брав участі. У нас було більше тренувань, підготовки. І там було, в принципі, дуже багато веселих моментів, тому що ми там були більш-менш вільними людьми і могли виїхати на відпочинок у Бердянськ або в Маріуполь. Це не завжди сидіти в казематах. Уже 2022 року теж були моменти. Навіть в окопах завжди є місце для того, щоб посміятися, повеселитись.

Під час боячок усе одно максимально зосереджений на тому, що відбувається, і просто живеш цей момент. Немає такого, щоб я про щось конкретне думав. Просто в моменті перебуваєш і намагаєшся максимально бути зосередженим на тому, що відбувається навкруги.

Усе-таки підвищена небезпека, і ти більше віддаєшся ситуації навкруги, ніж на щось відволікаєшся. Але між цими моментами, коли відходили на відпочинок, то, напевно, думав про родину. Тобто згадував про дитину. Я з другою дитиною на той момент не сильно ще був знайомий, але все одно згадувались діти. Від цього ставало якось тепліше, була думка, що те, що роблю, не є даремним.

Мені здається, що це персональна реакція, і вона або є, або її немає. Якось важко її побороти. Мені пощастило, напевно, в мене такого не було. Мені не треба було з цим боротися в екстрених ситуаціях. Мені здається, навпаки, починаєш швидше щось думати. Може, не завжди краще, але принаймні швидше.

Читання молитви українського націоналіста — це є традиція?

Напевно, це найбільша така традиція, яка відрізняє «Азов». Зараз – не тільки «Азов», а й Третю штурмову. Є такий ритуал: кожен ранок на шикуванні починати з молитви українського націоналіста. З таких традицій є…

Були свої шеврони у взводах у такому стилі. Тобто це теж свого часу... Це неформальний шеврон, який потім переріс у формальний. А так не скажу, напевно.

До речі, згадав момент дуже емоційний, веселий. Також пов'язаний з «Азовом». Це 2015 або 2016 рік. Був матч, відкритий чемпіонат Маріуполя з футболу чи щось таке, на День міста Сартани, що під Маріуполем. Був матч між командою Сартани і азовцями. І було багато фанатів в наших лавах, то на трибуні влаштували непоганий перформанс. Це теж такий момент, що дуже зігріває. Це, до речі, про запитання щодо пісень. Дуже багато з фанатського руху пісень якихось, жартів, зарядів.

Вперше потрапив у фанатський сектор, як мені було 14 років, певно. Це в Києві, «Динамо». Потрапив у сектор «Динамо», і з того моменту в тому сезоні кілька матчів відвідав, але з наступного вже мав абонемент і вже не пропускав жодного домашнього матчу. З 16 неповних років почав їздити на виїзди.

Перші роки точно. 2008, 2009, 2010 роки. 2009 рік – це, якщо не помиляюсь, той рік, коли перейшли на новий сектор. Був фан-сектор, потім конфлікт із керівництвом клубу – і перейшли на неофіційний. Створили свій фан-сектор без прив'язки до офіційного клубу.

Навпаки, офіційно це був 7-й, 8-й, 9-й, 10-й сектори, а перейшли на 21-й, 22-й сектори. Тобто ті, хто не хотів прогинатися під фан-куб. Це якраз перший мій сезон, коли я вже повноцінно почав ходити на футбол.

Перші роки – це, напевно, до 2012 року. Якраз під Євро відкрили «Олімпійський» і вже після того переїхали. Тобто так, це було ще на старому стадіоні.

Я ж кажу, 2010 року я зробив свій перший виїзд, і після того почав активно їздити на виїзди. Не на всі, в мене не було із «золотого» сезону, але по максимуму на найбільш цікаві їздив. Через це я відвідав, напевно, майже всі футбольні міста України. Де я не встиг побувати — це Луганськ. З футбольних міст, напевно, все. І обласні центри. Я не був у тих обласних центрах, де немає нормальних футбольних команд.

В Чернівцях я був поза цим. Ну, Вінниця, наприклад. Херсон.

У Миколаєві я був, бо в мене там родичі, бабуся була. По футбольних \- так.

Черкаси ще – теж не футбольне місто.

І Севастополь.

Не тільки шарфиком.

Ну, так, це все про адреналін, тобто відбувається таке… До боячок це, в принципі, найбільший викид адреналіну. Я не знаю, з чим його можна порівняти. Зі стрибком з парашутом. Тобто коли ти максимально зосереджений, в тебе все напоготові, через це почуваєш себе по-іншому і, в принципі, біль менше відчуваєш. Ну і результат приносить приємні відчуття, якщо це перемога. А я був за «Динамо», тож перемог було достатньо. Чесно, не знаю, що рухає людьми, тими фанатськими рухами, які тільки отримували...

Напевно, спілкування з родиною, з дружиною. Це єдине, що я робив, крім служби, крім безпосередніх обов'язків як солдата.

Почуття гумору, напевно, стало чорнішим. Хоча, здавалося б, куди чорніше. Але це, напевно, зміна не після звільнення, а якраз десь у процесі служби. Тобто чорного гумору стало багато.

Багато релігійних жартів. Те, що мене дуже сильно розриває, — це про релігію. Тобто жарти, які ображають «чувства вєрующих». Наприклад, що таке обернений екзорцизм? Обернений екзорцизм — це коли Сатана просить священника вийти з хлопчика. Ну і після того, як потрапив у збірну Invictus і в цю спільноту, то дуже багато чорних жартів про кінцівки і їх відсутність. Тут така спільнота, де всі, в принципі... Якби просто так на вулиці, точніше, поза цією движухою, ти так пожартував, то був би точно останньою поганню. А коли ви всі в одній движусі і маєте право з цього жартувати, то це дуже весело й гарно.

Так.

Ну, в плані їжі, мені здається, що відчуття щастя від їжі змінилось у тих, хто побував в полоні. Тобто там ти можеш довго і сильно ностальгувати за їжею.

Хоча під час служби, напевно, вже на Донбасі в якийсь момент налагодилось... Попервах ми просто сиділи в окопах: нас відправили, і ми тиждень сиділи. Ми прийшли на позицію, де сказали: «Тут усе нормально, тут усе тихо, просто сидіть, спостерігайте». А там на позиції були три ями, в яких ночували. Не було навіть нормальних окопів, там не було позицій, нічого – і ми копали позиції самі. Після першого контакту дуже сильно почали… А це на третій чи четвертий день відбувся контакт. Відчули на собі атаку «Walking Dead», де просто на нас ішли штурмувати: скоріш за все, під якоюсь наркотою, просто в чернусі, наче охранники «АТБ», без броні, без нічого, по посадці... Їх відстрілювали, а вони далі йшли. Ми після цього почали окопуватись, і нас тиждень узагалі нікуди не виводили. І їжу не сильно привозили. Ми харчувалися тим, що з собою взяли, а взяли ми небагато, бо їхали на пару днів. А потім доїдали те, що залишилось за нашими попередниками – там недоїдені сухпаї. А потім, коли налагодився побут, уже налагодилось так, що ми позмінно їздили відпочивати в сусідні села. Спочатку була Озерянівка, ми там відпочивали. Потім село Дружба біля Торецька. І щоразу, коли я виїжджав, у нас було багато любителів хороброї води. Мені не сильно подобалась така перспектива. Я не знаю, де вони знаходили, але завжди знаходили. І я якраз падав на хвіст чоловікові за кермом, якмй по різних наказах їздив у Торецьк, у Констаху. Я завжди падав до нього на хвіст і кожен раз виїжджав у Торецьк, бо там як мінімум був інтернет і не треба було спостерігати за синькою. Може, це, до речі, теж був певний ритуал.

І, виходить, ледь не щодня, через день, коли ми мінялися, ми їхали і, в принципі, доволі смачно їли на заправці. Може, думка про це теж трохи підтримувала в окопі: коли ти знаєш, що завтра поїдеш у Торецьк, і там буде смачна шаурма. Або в Дружківку, і там будуть навіть бургери якісь. Після повернення, після поранення, я тиждень був на зонді. У той момент дуже сильно хотілося смачної їжі, тому що в мене стояв зонд, через ніс. В носі були соплі, яких не можна було ані вишмаркати, ані в себе втягнути через той зонд. І я тиждень відчував смак тільки соплів. І коли перший раз мені дали, навіть не виймаючи зонда, поїсти дитячу пюрешку, це теж був момент радості. Зараз уже пройшло достатньо часу, щоб смачна їжа не приносила якихось неймовірних відчуттів. Це вже звичайна річ.

Можна не робити компліментів дружині, я і сам готую нормально.

Найважче, напевно, бачити людей, які просто продовжують жити своє найкраще життя і майже не помічають того, що в країні щось відбувається. Зараз таких людей, певно, менше, ніж після мого першого повернення. Там, може, хтось навіть не знав, що щось відбувається. Але все одно зараз оці мутки з втечами від ТЦК і те, що люди не просто тікають від ТЦК, а пишаються, що вони кілька разів вони змогли втекти, – напевно, це найважче сприймається. Коли розумієш, що якісь люди роблять усе для збереження нашого існування, а хтось, навпаки, пишається тим, що заважає це робити.

Ні, при першому такого не було. Усе одно було не дуже приємно відчувати, що декому просто байдуже. Ну і, в принципі, ставлення тоді до ветерана — це людина, в якої є право на безплатний приїзд, а якого хера? Тоді, в принципі, це було сприймалося як рамки норми: ти сам пішов, ну, сам дурак, якщо сам пішов служити. І в кожному разі залишався той момент, що ти думаєш: це ти не заради когось робив, а передусім заради себе, заради того, щоб себе почувати нормально. Але все одно це неприємно було тоді, а зараз, напевно, це більше приносить якихось невдоволень, бо тепер це більш критично.

Певно, також розуміння того, що, умовно, не можеш сильно чимось допомогти. Моментами хотілося назад повернутися, щоб брати активну якусь участь, бо ніби все ще триває, а ти нічого не робиш. Типу совість трохи гризе за те, що ти зараз не береш активної участі, хоч війна не закінчилась.

Не зовсім розумію, як це інтерпретувати. Радість не є проявом ані сили, ані слабкості. Мені здається, що це інший вимір. Воно не має стосунку до сили чи слабкості. Це просто радість. Це як смак не є частиною краси. Ти ж не можеш сказати, що солодко — це гарно чи ні, тому що це зовсім інші органи чуття. Так само і тут. Це емоція, яка лежить в іншій площині.

Зараз я, обертаючись назад, напевно, сказав би, що це були не сторінки, а обкладинка нового тому в житті.

Тому що після Invictus відкрилось дуже багато різних можливостей, які приносять мені винятково позитивні емоції, позитивні відчуття. Хоч є деякі учасники, які все одно знаходять якийсь негатив, у мене суто позитив. І навіть не сама участь чи те, що я побував на іншому континенті, а спільнота, до якої я долучився, люди, з якими я познайомився, – це просто новий світ, двері в який мені відкрилися завдяки проєкту.

Якщо брати сам вже міжнародний захід, то це просто два тижні, може, трохи більше, разом зі зборами теж у Канаді перед НТЗ (навчально-тренувальні збори), перед цим заходом. Тобто це таке плато неймовірно високих радісних емоцій, я там весь час перебував у якомусь захваті. Якщо зазвичай там емоції йдуть по синусоїді, – якщо щось сталося веселе, то потім на фоні цього має бути щось неприємне, – то там майже весь час відбувалось усе на максимумі. І навіть по поверненні нема якогось сильного відкату, просто тепер ностальгуєш про це, згадуєш ці моменти – і просто ностальгуєш.

Навіть просто перебування на заході такого рівня. Просто заходиш на церемонію відкриття… Ми вийшли на цей стадіон, ти нічого не робиш, нічого не відбувається, ви просто сидите на стільчиках, і навколо відбувається ця церемонія, співають якісь артисти, яких ти, в принципі, і не слухаєш, і на їхню творчість, грубо кажучи, байдуже, – але сама атмосфера вичавлює з тебе позитивні емоції. Ти просто перебуваєш у захваті, тамуючи подих.

Та й усе перебування на Invictus, кожен раз по дорозі від готелю до Будинку націй, ти просто йдеш у перечутті, потрапляєш туди, неважливо, що робиш, просто вболіваєш за побратимів, навіть не беручи участі в змаганнях… Ти просто вболіваючи, перебуваючи в цій атмосфері, може, навіть не в оточенні своїх, а просто блукаючи цим Будинком націй, просто від усвідомлення того, що ти потрапив сюди, що ти є частиною всього цього, вже маєш неймовірні емоції, неймовірні відчуття.

Перший, напевно, – якраз-таки після мого спуску на сноуборді. Я виїхав, траса доволі нудною здавалася, бо це було серед новачків. Сам спуск не дав якихось емоцій, але коли я спустився, мені побратими стали казати, що вони вже побачили результат в інтернеті. Тобто я тільки спустився, а мене фоткають і кажуть: ти знаєш, на якому ти місці? Я, звичайно, кажу, що ні, і мені повідомляють: ти йдеш першим. І починаючи від того моменту, як мені це сказали, і до останнього учасника мого заїзду, тобто поки кожен учасник спускається, навіть якщо це учасник з нашої збірної, ти такий: давай\-давай, але трохи гірше, ніж я спустився. Якби я просто спустився останнім із найкращим результатом, це був би такий швидкий момент радості. А тут, окрім радості, ще оцей азарт, переживання за те, щоб твій результат утримався на першому місці. І це теж такий азарт підігрівало, і кожен раз полегшення, коли ти дізнаєшся, що там хтось приїхав, не побивши мого результату. Ти такий: yes\!

Після мене спускалося ще людей п'ять, по-моєму, і кожна людина, яка спускалася, – це була ще одна перемога. Я не просто один раз переміг, я переміг шість разів. Це, напевно, перший момент.

Так. А другий момент, якщо треба конкретно два, то тут складніше. Я намагаюся просто згадувати по всіх видах спорту. Схожа ситуація була із веслуванням, але там на наступному заїзді мій результат покращили, тому це тривало не дуже довго. Але, в принципі, теж було приємно прийти першим у своєму заїзді. Яке там питання було?

Це коли ми пішли на віртуальний політ над Канадою. Це теж принесло там неймовірні емоції.

Ну, відчуття справжнього польоту. Мені чомусь воно дуже сподобалось. Я, напевно, хотів би ще повторити це. Звичайно, хотілося б, щоб це було в реальності, але навіть так це було дуже приємно, дуже гарно. Ти ходив на нього?

Так от, у моменті, коли ви летите і потім у воду пірнаєте, майже проживаєш це все. Хотілося затамувати подих, поки не випливеш.

Напевно, найкраще в дітях чи ситуації з дітьми – це коли виходить пережити разом з ними якусь емоцію. Тобто коли ти переживаєш якусь емоцію не через своє враження, а просто спостерігаючи неймовірні емоції у своєї дитини. Ти проживаєш момент через дитину. Коли в неї щось виходить неймовірне, а ти радієш, наче це в тебе вийшло. Вперше поїхати на велосипеді чи ще щось. Тобто просто спостерігаєш цю радість і пишаєшся тим, наче це твоє досягнення.

Ніяк не вчу.

Так. Можливо, в якісь моменти намагаюся просто з ними гратися. Просто бавитися в басейні. Їх треба не вчити радіти життю, а треба радіти разом з ними. Власним прикладом показувати це.

Яка радість була найнеочікуванішою? Напевно, народження дитини.

Напевно, першої, тому що я був присутнім. А народження другої дитини я переживав, якраз перебуваючи в Київській області. Це був перший місяць, точніше, кінець березня. Там, окрім того, було багато різних думок і емоцій, тому що там умовно тривало… Зараз розумію, що там тільки почалась повномасштабка. Ця вся метушня, на той момент якраз тільки відійшли від Києва. Усвідомлення того, що брат – у блокованому Маріуполі. Там було багато різних емоцій і я не був повністю відданий переживанню саме цього моменту. Тож, напевно, першої дитини.

О, до речі, це теж, напевно, момент до попереднього питання. Момент, коли я дізнався, що брата поміняли. Я тоді був на дні народження свого друга, мене набрала мама, вся в сльозах, що він повернувся.

І тоді був дуже чутливий момент. Не міг стримати себе. Я не знаю, важко описати ці емоції. Якесь таке полегшення разом із радістю. Напевно, це теж був дуже емоційний момент. Може, навіть більш емоційний, ніж народження дитини.

Після Революції гідності в якийсь момент збиралися. По-моєму, якраз відбувалося реформування Нацгвардії – тоді ще були ВВ і якраз переформатування в Нацгвардію. Були в колі друзів розмови про те, щоб долучатися до Нацгвардії. Що це буде не зашкварна мусорська движуха, а вже умовно-патріотичний захист держави і все таке. Про це йшла мова, а потім в якийсь момент він уже їде на БЗВП, а я якось прогавив цей момент. Після БЗВП він поїхав. Це, напевно, не БЗВП, а щось на кшталт такого. І він разом з кількома друзями поїхав 2014-го, долучилися до «Азова». Це ще було до до звільнення Маріуполя. Умовно, перший місяць існування тоді ще «чорних чоловічків».

Я проґавив цей момент, і потім, як багато де висвітлювалося в медіа, що от-от переможемо, і вже який сенс туди долучатися, якщо от-от і все? А воно ніяк не закінчувалось, ніяк не закінчувалось. І я вже долучився 2015 року, і так вийшло, що якраз я долучався, він звільнявся.

Так. Звільнився позивний для мене. Я якраз заїхав, забрав його позивний. А потім він 2020 чи 2021 року вирішив назад повернутися. Скоріш за все, вже в 2021\.

Напевно, після поранення були моменти, коли потроху повертались якісь функції. Це були такі моменти радості, коли… От як зробити людину щасливою? Щось забрати, а потім повернути. Це, напевно, там, де не дуже воно і очікувалось. Як показала подальша ситуація, то якраз такі поранення принесли мені і дуже багато позитивних емоцій. Як-от участь в Invictus і подальші знайомства, і суспільство таке. Чи не суспільство, а така своя движуха закрита.

Важко відповісти. Не знаю, як це правильно сформулювати. Є просто люди, з якими не потрібно нічого особливого для того, щоб бути щасливими.

Ну, зокрема, дружина, друзі. Напевно, дружина.

Це ж просто можна нічого не робити, сидіти поруч і лежати поруч, – і вже якісь позитивні емоції. Ну, також друзі, коли ви просто збираєтесь ввечері вийти попити каву і начебто нічого не робите, а вже весело.

Себе щасливішим? Я сам. Діти, дружина.

Щоб це був окремий термін якийсь?

Ну, це отримувати задоволення… навіть не задоволення, але радіти моментам, навіть у скрутних ситуаціях знаходити якийсь позитив і змогу радіти їм. Наприклад, прилетіло не в окоп, а за метр до окопа.

І лише контузія.

Або навіть… Якось ми облаштовували позиції, і весь час ішов дощ. Точніше, ми приїхали, йшов дощ, потім удень дощу не було, ми виходили копати бліндаж, ще щось, а потім, коли на посту, йде дощ, і ти приходиш весь мокрий, лягаєш у спальник, у мокрих речах, не роздягаючись, знімаючи тільки берці, тому що на них ще пів кілограма бруду. І от лягаєш у спальник, і виходить заснути, а потім ти прокидаєшся, і вже в сухих речах – вони всі висохли, поки ти спав. Оце, напевно, теж радість.

Блін, тоді складніше…

Так, ну, моменти зарплати, напевно, в Кореї. Так. На мотоциклах…

На мотоциклах\!

Ми перед тим, як поїхати на мотоциклах... не вміли їздити на мотоциклах. Ми через це і купляли у в'єтнамців, тому що вони нас навчали трохи їздити, перемикати передачі і всього такого.

Сайгон – це... Хошимін — це навпаки. Хто з них повстанці?

Так, так, так. Більшість рухається якраз-таки з Сайгона в Ханой. І через це, по законах ринку, в Ханої дешевші мотоцикли, у Сайгоні – дорожчі.

І через це ми вирішили рухатися в протилежному напрямку. Ми прилетіли в Ханой, купили там мотоцикли. Якби купляли у туристів, було б ще дешевше, або за ті самі гроші можна купити набагато кращі мотоцикли.

Тобто, ми їх купили, приїхали через всю країну та продали туристам. Якби ми купляли теж у туристів, то могли б навіть вийти в плюс, там, умовно, покрити якусь частину бензину. А на оренді це були б доволі великі витрати.

Тим паче, якщо брати в оренду так, щоб в одній точці країни взяти, а в іншій віддати, це там трохи інший сервіс і трохи дорожче було. А так, як ми майже місяць їздили, то це прям суттєво було б. От. Ну, і нас повчили їздити.

Це теж такі приємні відчуття, коли ти вчишся їздити. Це як заново вчитися на велосипеді їздити. Ну, і той момент, що я жодного разу не впав, друг там кілька разів розклався, а я жодного. Це теж приємно.

А також… О, ще приємні емоції були в Макао \- в казино трошки пограли.

Трошки виграв і потім все програли.

Так.

Це інтерв'ю.

Сьогодні сміявся з того, як дитина намагалась шантажувати нас у машині. Каже: не дасте телефон, то я влаштую істерику. І почала просто верещати, а ми просто ржали з того, що вона надумано верещить.

Ми їхали в машині і спочатку просто теж… ну я теж почав верещати. Спочатку ми їхали в машині, одна дитина почала верещати, потім підхопила друга, і потім ще ми вдвох з дружиною. І ми вчотирьох верещали, а потім я з цього ржав.

Та ми перестали перші. Ну, я ще включив, знайшов в YouTube Music «Плач дитини», ще його включив.

Головне \- не піддаватися на вимоги терористів, так що шантаж не пройде. Бо якщо піддатися один раз шантажу, то наступного разу не уникнути.

Рибою.

Ні. Так, як пахне радість… Ммм. Та напевно… Не знаю, чимось солодким.

Нє. Або пахне таким хорошим стейком з кров'ю.

Який спогад тримає на плаву у важкі дні… Навіть не знаю. Нема важких днів.

Спогадів… багато. Час від часу згадую навіть, як був маленькими і просто на гойдалці за будинком, як нас там батько гойдав на гойдалці за будинком. Просто от якийсь такий один момент чомусь згадується.

Біль.

Бо якщо болить, значить живий.

Адреналін, якийсь такий екстрим. Зараз, наприклад, уже дуже хочеться стати на сноуборд. Просто бажання снігу.

Не знаю. Напевно, як гори. Як FPV, який влітає в підера. Радість може бути багатогранною.

Зеленою. І це без жодної відсилки до доларів.

100 євро теж зелені.

Не знаю. Мені здається, швидкість. Тобто відчуття польоту, якоїсь швидкості – це теж про радість. Рух. Чомусь мені бачиться саме якийсь рух: чи з'їжджати на тому ж сноуборді, чи якийсь поліот, стрибок з парашутом – щось таке. Чи навіть просто швидко їхати на зустріч стовпу.

Намагаюсь згадати щось цікаве. І недавно про щось пам'ятав. Якийсь момент згадував, який я яскраво пам'ятаю. І от зараз я не можу просто згадати, що це за момент був.

Та напевно, що ні.