В'ячеслав Кайстро

Мене звати В'ячеслав, прізвище Кайстро, мені 58 років. Усе життя я займався фотографією. Був абсолютно російськомовний, ріс у російськомовному середовищі. У Дніпрі тут усі розмовляють і продовжують, на жаль, розмовляти російською мовою. Мене це просто вибішує. До 2014 року все було добре, але 2014 року все помінялося в житті. Причини всі розуміють. Для мене це було несподівано, але що сталося, те сталося. Я трошки волонтерством займався у 2014-2015 роках, потім усі заспокоїлися трохи, воно локалізувалося на сході. Та все одно з 2014 року, з Майдану, я щодня моніторив це все діло, і всі новини. Почав трохи вичавлювати з себе все кацапське, російське. 2022 року, до повномасштабки, я відчував, що воно буде. Десь за 10 днів пішов у військкомат, бо коли вони підтягнули банки з кров'ю на кордон, я розумів, що це вже початок. Приїхав з Норвегії – в мене там діти живуть, – потім поїхав на зйомку, у Черкаській області був, потім приїхав і зрозумів, що все, треба йти у військкомат, треба пригадувати, як тримати автомат. Пішов, мене спрямували по великому колу, проходив флюорографію, до сімейного лікаря, кардіограму, ще щось – цілий список. Я, як законослухняний громадянин, пішов у лікарню, а потім з’явився з усім цим і почув, що у них була сварка, хтось не підписав, мене призначили у підрозділ, який їздив і займався тренуванням, вони стріляли. Сказали приходити у понеділок, – не пам’ятаю точно, – а в п'ятницю, умовно кажучи, почалася війна. Я того ж дня не зміг потрапити, бо поїхав автівку заправляти, пів дня простояв в черзі на заправці, а наступного дня прийшов – там купа народу, підрозділ, у який мене записали, за три дні до повномасштабного вторгнення вже поїхав. Я продерся крізь натовп бажаючих захищати країну — як же дивно про це казати у 2025 році, коли військо поповнюється виключно за рахунок примусової мобілізації. «Ми тобі зателефонуємо». Я чекав, чекав, чекав, чекав – усе, вже не можу чекати. Я був у центрі, і там набиралася 128 бригада тероборони. Я записався, і одразу ми поїхали. Спочатку були на кордоні Дніпропетровської, Донецької й Харківської, трикутник такий, десь у липні зайшли на нуль. Я не уявляв себе військовим ніколи, чесно кажучи, не міг уявити, що у 50 років опинюся на війні. Наш бат зайшов під Вугледар практично зі стрілецькою зброєю, тобто не було нічого: пара СПГ, пара РПГ у роті і, по-моєму, одна «атешка» була – і все. Один СПГ одразу спалили. Ми зайшли просто під шалений вогонь, нас накривало так, що капець. У нас одразу були великі втрати – трьохсоті, двохсоті, – там просто голову підняти неможливо було. Ми підпорядковувався 72-й бригаді, «Чорні Запорожці». У нас не було людей, які воювали, поміж нас одиниці були в АТО, але АТО не можна порівняти. Я маю на увазі не Дебальцеве й Іловайськ, а пізніший час, коли люди вже тихіше сиділи на позиціях, вони постріляли, ми постріляли. Я це знаю, бо в моєму підрозділі АТО-шники були, а так узагалі всі необстріляні. І всі ж думали, що воно от-от \[скінчиться – прим. ред\], нам сказали, ви будете тут стояти, коли що, вас 72-а прикриває. А 72-га вийшла з\-під Бахмута, в неї зброї як такої не було, вона була розкидана там. Я їм кажу: чому нас криють постійно? І 120-ті міни, і 80-ті летять, і 152-й калібр, і САО працюють, і танки постійно працюють по нас, тобто все: авіація, гради – все летить. Там просто був пиздець, чесно кажучи. А відповіді ніякої немає, бо з’ясувалося, що у 72-ї самої ніхера не було. Один танк, який не стріляв, чи два танки: один їздив, один не їздив. Це вони з\-під Бахмута вийшли… Було досить жорстко, і ще спека там, води немає – коротше, пиздець, чесно кажучи, пробачте за французьку.

Так, це 254-й батальйон. У нас батальйони були розкидані по різних напрямках, практично бригади не залишилося. Наш бат на нулі пробув 2 роки, день у день, без ротації. Ми тримали оборону, окопи на десять кілометрів, якщо не більше, а людей менше, менше, менше, менше, менше, менше, менше, менше… Наші позиції, які ми могли фізично тримати, скорочувалися. Заходили нові підрозділи. Коли я став командиром взводу, то в мене було максимум – це 15 людей, а у роті було 30-37 замість умовних ста. Поряд був взвод навіть без командира, бо їх було семеро. Людей не вистачало, це був такий рік, що ми тримали ці позиції, а людей все менше й менше, поповнення ніякого. Якраз скиди пішли, а FPV-шок не було… Самі придбали рушницю проти дронів.

Я з самого початку на війні, але в липні 2023 року я дістав поранення, вже на підорських позиціях. 72-а штурмом вибила кацапів, а наша задача потім була тримати там оборону, ми заходили туди на добу чи на дві. Ми постійно мінялися, ротація в нас була, ми заходили четвіркою. Там довгі позиції, але все було розбито нахер, і ми заходили з двох боків: одна четвірка з одного боку, інша – з другого. І я сам писав списки, кому куди заходити; ходив з пацанами, хоча міг не ходити, в принципі. Мені казали: «Ти не ходиш», тому що вже були прецеденти, коли я був на інших позиціях. Ти відповідаєш за цей взвод, але нікуди не йдеш. Але я не міг, бо як це, я відправляю хлопців, а сам буду сидіти в бліндажі? Був графік, я по-чесноку складав графіки, щоб ніхто не ображався ні на кого, щоб усі були в рівних умовах. Вночі виходив із тепликом, вилазив з окопа, треба було подивитися уважно, бо мені здавалося, що з лівого краю рух якийсь був. І ще була думка про міни, а потім думаю: та які міни, все перекопано, мені один крок треба зробити. Тільки подумав – і одразу на міну став. Відірвало ногу, пацани мене винесли, півтора кілометра несли. Дорога з тих позицій була як Дорога смерті, там багато полягло пацанів, багато трьохсотих, двохсотих, тому що там відкрито, ти йдеш метрів 400 по тому, що залишилось від посадки, а потім 400 чи 600 метрів по відкритому полю. Тому на ті позиції заходили тільки в сутінках, постійно міняли час. Мені ще пощастило, що нас проспали, умовно кажучи. Пацани мене виносили на м'яких ношах, а надавали допомогу вже на наших головних позиціях. Пощастило, зелене світло дали, щоб евак приїхав. Евак доїжджав до КПП роти, потім там підори все з землею зрівняли, а далі їхав квадрик з причепом. Ну, з моїм щастям, якраз причіп зламався. Тому приїхав квадрик, я в такому стані – однієї ноги немає, друга розбита. Пацани такі: як він буде їхати? Я при тямі був, а водій каже, що варіантів немає. То мене так посадили – я пам'ятаю, за броник хлопця взявся, і на квадрику десь кілометри два, а потім уже на «Л-200». Пацани потім ще рік провели на тих позиціях, і там теж дуже багато загинуло, тому що кацапи пішли в наступ, і склалася така ситуація, що лівий наш фланг тримала 72-а бригада, яка не знаю чому відійшла. Виходить, що в нас не було там ні людей, нічого. І там дуже багато двісті-триста…

Так.

Це була важка історія. Я дев’ять місяців провів у госпіталі. До протезування, потім протезування, потім один протез, потім інший протез. Я думав: залишатись, не залишатись… А потім реально глянув на свої фізичні можливості і зрозумів, що не зможу виконувати те, що виконував. Я не можу копати або, наприклад, коли бойова тривога, надіти протез і побігти. Не виходить. Я надіваю і ходжу 15 хвилин, кожен день звикаю, через біль. Я хотів на дрони перейти, але потім оцінив реально свої можливості й вирішив усе-таки списатись.

Я все життя до війни займався спортом. Велосипед, настільний теніс, плавання. Але потім війна, ногу відірвало… В госпіталі мене дуже сильно підтримували: волонтери приходили і зі Львова, і приїжджали з Дніпра, друзі підтримували, побратими. І моя добра подруга, тенісистка, каже: вертайся в теніс. Я кажу: «Лено, який теніс? Подивись, ноги немає, який теніс?». А потім мене запросили на «Кубок воїнів» – я ще в госпіталі лежав, – я поїхав пограв, там пограв, там пограв, потім подумав: яка різниця? Ну, вже так трапилось, треба продовжувати жити повноцінно. Я почав потроху грати, а потім подав уже заявку на Invictus Games і потрапив у збірну, хоча навіть не думав, що потраплю. На збори мене викликали, а окрім мене ще 380 хлопців і дівчат. Думаю: збірна — це 35 людей, які в мене шанси? Та ніяких. Ми якраз по Дніпру з ветеранами гребемо, приходимо на базу. Нам дзвонить хлопець і каже: ви у збірній\! Товариш мій, який позаду сидів у човні, теж гріб, – ми з ним разом потрапили у збірну. А тоді вже все помінялося, я вже не думав, що робити, бо знав, що в мене буде тренувальний збір тоді, тоді й тоді отакий, такий, такий, такий… Я з одного тренувального збору приїжджав, їхав до Львова, міняв протез, потім у мене два тижні залишалось до іншого тренувального збору. І воно отак ішло, йшло, йшло, поки в лютому ми не поїхали на змагання в Канаді. А як повернулся, тоді я вже у вільне плавання пішов. Від початку в мене був трохи депресивний стан. На війні мені не треба було думати про себе, я більше думав про людей і те, чим мені завтра або через годину зайнятися, я знав, що в мене є хвилина — при нагоді треба лягти поспати. Потім госпіталь — там теж не треба думати, там ти лежиш — сніданок, обід, вечеря, процедури якісь, то туди, то сюди, прийшли тобі укол зробили, все, — нічого не треба думати, варіантів немає, ти лежиш. Потім Invictus Games. І так три роки. А потім ти вивалюєшся в життя і розумієш, що не знаєш, що робити. Пенсія. Але в тебе була якась мета постійна, ми йшли до цих змагань у Канаді, потім ще щось, ще — а потім вона зникає, і ти в якомусь вакуумі. У тебе все ніби нормально, ти живий, на ногах ходиш, але… не знаю, трошки мене це вибило. Я все життя фотографував, займався фотоанімалістикою, здебільшого птахів. Багато часу приділяв цьому: це і орнітологія, і бердвотчинг, і в той же час фотоанімалістика… Я от працював, у нас бригада була, ми робили досить круті ремонти. Мені це давало змогу і купляти те, що я хотів, і їздити, коли я хотів. В мене був колектив до коронавірусу, і я казав: «Я поїхав\!» — і їхав на 3-4 тижні то в заповідник, то на якийсь лиман, то ще кудись… Але за час війни я просто заблокував собі це все — цивільне життя, фотоапарат. Я навіть на телефон намагався не фотографувати, бо раптом сфотографуєш, і щось трапиться. Ще наврочу. Я відійшов від цього усвідомлено, а як списався, просто змусив себе взяти фотоапарат і піти щось фотографувати, бо коли ти нічого не робиш, тобі нічого й не хочеться. Воно \[хобі — прим. ред.\] в мене горіло постійно, а потім я його пригасив конкретно. Ще й психологічно дуже важко, бо ж ти знаєш, що в тебе там хлопці… Мій товариш, мій бойовий друг – він зараз в «Азові», біля Краматорська на позиціях, — щоночі пише, що то підори лізуть, то ще щось, і я хвилююся за нього, а в мене таких не один… От я і думаю: піду в поля, буду красиво пташок фотографувати, а хлопці в цей час воюють…

Саме так і є. Я повернувся повністю до фотографії, я хочу їздити, щось фотографувати, але не виставляю ніде, просто для себе роблю. Я втратив, скажімо так, фізичних можливостей, але на це намагаюся не звертати уваги. Воно вже сталося, іншим ти не будеш, нога не відросте. Взагалі оце скавчання про ногу... Я от приїхав у госпіталь і побачив, скільки молодих пацанів з високою ампутацією, без однієї ноги, без двох, без обох ніг і без обох рук. У моєму випадку розповідати про те, що мені важко, — це тупо. Побратим із високою ампутацією, без ніг, – оце справді важко, а те, що пів ноги немає, — це хуйня повна. Коротше, я поїхав до дітей у Норвегію — вони там уже 10 років, в мене ж онук, до речі, – і там змусив себе взяти фотоапарат і щось пофотографувати, потім звідти приїхав і так потрошки, потрошки, потрошки… У Канаду я брав фотик. Але якийсь психологічний стоїть бар'єр, я не можу публікувати сфотографоване, як робив до 2022 року, бо не можу переключитися з війни. Раніше я взагалі не міг дозволити собі кудись поїхати, щось подивитися — просто всі думки про цю війну. Я ще коли був на нулі, мене злякала одна думка. Я прийшов після якогось важкого дня, сів у бліндажі своєму, закурив і думаю: а мені ж це подобається. Оце, блядь, через трупи переступати, кров, колоди тягати, стріляти — а мені це стало подобатись. І я цього злякався, тому що ну як так, щось зі мною не те. І оце ж розслабон такий, коли все знаєш: що до чого, звідкіля летить, що летить, куди бігти, де лягати, де не лягати, куди стріляти. Коли ти вже освоївся, починається… Оця мінно-вибухова травма – якраз наслідок цього розслабона. Коли ти вже знаєш, що досвідчений, блядь. І ти вже… Як цей серіал був про шотландців, яких неможливо було вбити? У 90-х ішов. Що ти вже як безсмертний. Коли ти так думаєш, маєш наслідки…

Ні, не було, мабуть, такого. Ми часто, коли був час, збиралися в бліндажі з хлопцями. Пуер пили. Може, посміхалися. Ну, ясна річ, були смішні якісь моменти. А щоб було дуже смішно, я б не сказав. Не пам'ятаю такого.

У нас у липні 2022 року хлопець був... Позивний «Д'Артаньян», по-моєму, він був схожий чимось на француза. Я пам'ятаю, ми зайшли, а він облаштував такий куточок, варив там каву для всіх. Справжню каву. Там усе летить, такі глиби вивертає, танки по сім годин по нас херачать. А в нього табличка така висіла, «У Д’Артаньяна». І приходили пацани зі згущей, типу, вари каву. І він варив каву на свічках окопних. Були цікаві моменти. Та було багато такого, що... Не знаю. Ти коли спитав, я навіть про це не задумався. Коли ми там відпочивали, спілкувалися, – були смішні моменти. Знаєш, я ж тут із тваринами, пташками — все одно заблокував себе. А там у нас мишей було просто... Ми потім у Кураховому купили мишопастки і ловили цих мишей. Так, коротше, ми міняли позиції, жили в бліндажі і виставляли ці мишопастки. За добу виходило десь 60 штук мишей. 60 сьогодні, 60 завтра, ну, 65\. Просто неймовірна кількість. Потім менше, дійшло до 40, 30, 25… Я не знаю, звідкіля така кількість. Але по бліндажах... Це якраз Вугледар, Донецька область. Була така тваринка, яку мало хто бачив у цивільному житті, сірий хом’ячок. Червонокнижний. Щодо нього інформації дуже мало. Але він такий... Це дика тварина, але довірлива і спокійна, не боїться особливо нічого. І в бліндажах у хлопців була. І я заздрив пацанам, чому в них цей сірий хом’ячок є, а в мене немає. Я ж із тваринами постійно\! І мені приносили цього сірого хом’ячка. Хтось спіймає, каже: Ред, дивись. Я там намагався якось на телефон фотографувати. І тут в останньому бліндажі, куди я не повернувся, в мене з'явився цей сірий хом’ячок. І я ж такий: щастя таке\! Якась картонка з ящика з\-під набоїв, вимостив внизу, виложив кукурудзу, горішки різні, якийсь сухий корм, ще щось. Усе, що було. Банани, шматочки печива — такий шведський стіл. На третій день він, сука, прийшов. Так. Смішно.

У нас не було ніякої ротації взагалі. У нас вийшло так, що зайшли на наші позиції якісь підрозділи, у нас з'явилася одна вільна рота. І як розказало нам командування, цю роту відправили в село за 30 км від нуля, на відпочинок, на два тижні. І вирішили так, що дві роти на позиціях, а третя на відпочинку. У батальйоні має бути, як правило, чотири роти, але на той час було три, та й ті укомплектовані відсотків на 30\. І ця рота заходить і міняє ту роту, яка їде відпочивати. Почався лютий 2023 року. Кацапи полізли на Вугледар, дуже великі атаки були, у нас не стало однієї роти — людей не стало. Нас залишилось дві роти, які з позиції не виходили взагалі. Ротації не було, нас один раз вивели на два тижні, але я тільки вийшов, а в нас бойова тривога і нас повертають\! І так ми три дні їздили, не доїжджали до нуля, бо там бой закінчувався, але й не відпочивали, а потім нас уже кинули знову. Можна по пальцях порахувати, скільки я виходив з нуля. Єдиний раз у відпустку приїжджав у квітні 2023 року, 10 днів мені дали. Тоді вже потроху почали давати відпустки. Ми кинули жереб, і кожен тягнув з хлопців, хто за ким поїде додому, щоб ніхто не ображався. Але що мені допомагало там триматися? Та я ж дорослий дядька, що мені допомагало? Життєвий досвід, розуміння ситуації – я ж знав, чого я там, за що воюю… Це як коли війна почалася, я в перший день не зміг потрапити у військкомат, тому що поїхав заправив автівку, про всякий випадок, приїхав, а вдома жодного документа немає. Дружина в істериці: «Ні, нікуди ти не підеш\!», – документи сховала, у нас сварка була така, ну немає в мене ні військового, ні паспорта, нічого взагалі. І я сів із нею і ввечері кажу: «Ти розумієш, що як я не піду, хто тоді піде? Ну, мені вже… в мене дорослий син, уже внук… Ну, хто, кому йти? Тут як бджоли колективно працюють… Є таке поняття, банально самопожертва. Я знав, що я, я знав, за що, і я знав, що я не побіжу, не втечу в СЗЧ за жодних обставин. Мабуть, є якийсь характер, є яйця, є досвід життєвий. Я дивився на пацанів, яким по 18-19 років, ідеальних людей немає, але були і такі зовсім молоді пацани. Коли треба було виходити… Нас дуже сильно пошматувало, і мені треба було дати людей, які підуть на позицію, закриватимуть там. Я тоді дуже сильно хвилювався, сказав, що хай замінують, нахуй туди виходити без прикриття, і я нікого не пошлю. Мене почали змушувати, комбат усе питає, а я кажу «Ні», то він почав хлопців просто питати: «Ти підеш?» – «Ні». Я сам знав, що скажу, що ніхто не піде. Двійко пацанів зголосилось, наймолодших, — я сказав: «Ні, ви теж не підете». Ну і там нерви, коротше… Комбат потім прийшов в першій ночі, мене викликали і командира сусіднього взводу, і зрештою комбат сказав: «Ну, я сам піду». Але таки не пішов, а пішли ми самі, три командири взводу і головний сержант роти. Усе обійшлося. Я до того, що пацани молоді, по 18 років, тримаються в таких умовах, – і як я, здоровий дядько, дорослий, можу ховатися за їхніми спинами?

Не встигли, не було такого. По-перше, люди постійно мінялися, хтось ішов, хтось приходив з різних обставин. Ясно, що до когось я ставився краще, з кимось спілкувався, з кимось не дуже, але по службі ставився до всіх однаково. На чергування ставив однаково, всі ходили однаково по різних позиціях, і я теж, і до мене ставилися так, як я ставився до людей. Байдуже, хто ти, що ти, – аби ти виконував обов'язки. І коли до мене приходила людина, наприклад, і казала, що кудись не піде, я просто казав: нахуй, і відправляв у штаб. Мені приємно, що хлопці, які мене зустрічають, кажуть: «Ред, ти у нас був класним командиром».

Ніяких традицій в мене не було, скажімо так. Я просто забобонна людина, і коли я кудись виходив, робив певні речі. Але якісь традиції… Чесно кажучи, не було на це сил. Ти ж чергуєш то тут, то там, то на цій, то на тій позиції, то кудись ідеш, то будуєш якийсь бліндаж. Іноді у нас хлопці-любителі кулінарії смажили шашлики просто у бліндажі, ну пару разів це було, а так сказати, що якісь традиції і щось ми там відмічали, – не скажу. Просто то дощі, то багнюка, то окопи чистять, то бліндажі течуть, то ще щось, то щось там завалили, то обстріли – коротше, не вистачало енергії. Ти не думаєш, ти йдеш по накату, тобто знаєш, тобі дві години стояти за цим кулеметом, а завтра ввечері йти на центр, за три кілометри, і там дві доби сидіти ще за одним кулеметом, і ти приходиш, починаєш за кулеметом, інший починає щось копати, чистити, потім дві години спиш чи не спиш, у бліндажі сидиш. Потім твоє чергування… Не можу сказати відверто, що щось там позитивне було, окрім якихось моментів спілкування з пацанами, тобто мені це давало задоволення, але говорити про якусь особливу традицію не доводиться.

Я з гумором нормально дружу, в мене з цим питанням усе добре. Але сказати, що якось змінилося відчуття… Я тільки потроху повертаюся у свій психічний, психологічний стан, я ще не повернувся. Мені іноді починає снитися війна, я іноді можу кричати, просинатись, якась херня починає снитися, але зараз мені все дає радість, розумієш? Я бачу пташок – мене вже радісно, я зараз виїздив на зйомки під Кривий Ріг, я там косив цей очерет, щоб залізти в нього, заховатися, воно важко, але це мені все дає радість, розумієш? Камені тягав, гряду будував, щоб чапля сіла, і воно важко, і жарко, але це мені все дарує радість. Люди не розуміють, мовляв, як ти там лежиш? До речі, і на війні це мені допомагало. Як ти, кажуть, лежиш у тій засідці шість годин, ніхто не прилітає, немає кого знімати, а ти там не рухаєшся, лежиш і чекаєш, бо іншого варіанту немає, і навіть це мені дарує радість. І коли незручно, десь у фотонаметі, який я сам зробив, там жарко, лізуть якісь комахи – і це мені радість дарує. Ну, я людина, яка бачить склянку наполовину повною. Єдине, що мене тут дуже стильно тригерить і вводить в трошки агресивний стан, — це коли бачу, наскільки люди звикли до війни, наскільки люди просто не оддупляються. По-перше, російськомовне середовище всюди – це мене просто бісить, я реально розумію, що всі діти, які… Я їхав зараз від дітей в Польщу, а в Польщі мені взагалі соромно. Я в Перемишлі стою, на цей потяг сідаю — блядь, 99% розмовляють кацапською. Нехай я такий вже, дружина каже, що сам себе заводжу, а я нічого зробити не можу. Два хлопці, років 18 максимум, один у нашому купе, один у сусідньому, і вони вирішили помінятися, щоб в наше купе...

Він заходить: «Здрасьтє\!», я кажу: «Ти шо, кацап?». Він каже: «Ні». Я кажу: «А чому ти тут кацапською говориш?». Він мені відповідає: «А я з Дніпра\!». От що тут скажеш, що тут можна сказати? І це мене просто бісе. А так, у принципі, важко радіти, я тобі скажу, коли ти читаєш новини і постійно спілкуєшся з людьми, по яких війна пройшла котком. Я в теніс тренуюсь, зараз у Полтаву поїду на змагання, я намагаюся тренуватися, щось у мене виходить, щось не виходить. Думаю поїхати післязавтра знову десь когось познімати, шукаю собі якісь ідеї…

Канаду не можна порівнювати, тому що Канада — це було щось неймовірне. Там справді не міг ні про що думати, занурився в це середовище. По-перше, оці люди, які навколо — мої брати, сестри, наша команда. Я втратив людей, з одного боку, рідних, побратимів. А з іншого боку, мені дали оце. Я знаю, що приїду в будь-яку точку України, де є ці хлопці, просто до будь-кого підійду, будь-де — і вони зроблять усе, я просто впевнений. А люди, які в команді були, — для мене це просто як священний Ґрааль. Можна так сказати про людей? Ні? Коротше, тому Канаду порівняти неможливо. Там ти просто не думав, де ти. Це якась неймовірна подія. Що ж стосується Норвегії, то я коли потрапляю в Польщу чи Норвегію, постійно кудись їду. Я там провів от щойно місяць. І вже хочу додому. Хоча там діти, син, донька, внук. Але все одно… У нас тут купа того, що мене дратує. Купа всього, що я хотів би, аби було не так. Але вже так склалося. Я намагаюся робити все від мене залежне, щоб так не було. Але, на жаль, це стосується не тільки нашої країни. В суспільстві відсотків 30-40 людей, які воюють або допомагають, усім іншим байдуже. Це не тільки в нашому суспільстві. Я думаю, в Європі ще менший відсоток. Там комфортно, там спокійно. Там не виють сирени. Але ти там чужий. Все по-іншому. Все не так. Все красиво. Ракети не літають. Все по-іншому. Я просто скажу так. Для мене, мабуть, в ідеалі це десь будиночок біля лісу. Болото, ліс, поле. І щоб іноді приїжджали друзі, яких я люблю, мої побратими. Все. Місто зараз — не для мене. Бо я виходжу, надіваю навушники й іду на тренування. Або їду. Потім ставлю автівку, знов надіваю навушники і йду пішки. Щоб нікого й нічого тут не чути.

Я не можу сказати. Там було кілька подій, не можу щось одне взяти. Там дуже багато було такого, що мене просто вразило… Ці змагання, масштаб, відношення людей до нас\! Неймовірна підтримка\! Я не знаю, може, з часом воно розкладеться по якимось полицям, а зараз воно в цілому, з самого початку до самого кінця. Від літака до літака, скажімо так. Там просто було неймовірно. І люди, які там були, – не тільки наша команда, – і як зустрічали Україну на стадіоні, і як до нас постійна увага була. Мене там просто все постійно вражало. Якусь конкретну подію, нашу, наприклад, гру з колумбійцями, коли ми потім мінялися з ними футболками, або ще щось, або там сноуборд узяти, або Вістлер, як ставились до нас канадські інструктори… У самому Вістлері був концерт на вулиці, вуличні музиканти, якась канадська група, відома. Вони класно співали, і там зібралася юрба, – для мене це така вольниця якась, яка в людей енергія, наскільки вони… Ми там стояли, підтанцьовували, хлопці наші, дівчата якісь там були місцеві. Я там, до речі, впав і шолом розбив, а мені Паша, тренер по сноуборду, каже, що домовиться з менеджером у цьому Вістлері про знижку на шолом. Бо нормальний шолом коштує баксів 300 мінімум. Ми домовились зустрітися, Паша мені телефонує, я виходжу, він з якоюсь дівчиною, каже: познайомся, вона з України, 8 років уже в Канаді, — і мені вручають шолом у коробці, новий. Я в шоці. Неймовірна Канада, неймовірні люди.

А знаєш, я раніше, – я вийшов з госпіталю вже на протезі, – не піднімав штани спеціально. Вважаю, що це чисто моє… А потім дивлюся – хлопці ходять, і я кажу: «А навіщо ви це робите?». А потім зрозумів. Нашим людям треба показувати, кількість людей з протезами просто зашкалює, але вони цього не бачать. Я ходжу принципово з підкачаною штаниною, і за цей час у Дніпрі, наприклад, один раз мені хтось побажав здоров'я, решта йде й навіть тебе не бачить. Тобто у них війни нема. А в Канаді ти йдеш без відкритого протеза, у куртці «Юкрейн» – і всі там: «Юкрейн\!», «Юкрейн\!». Я ходив у парк Стенлі фотографувати пташок, і люди, коли бачили «Юкрейн», віталися і підтримували. У нас такого немає. Я пам'ятаю, коли ми виходили, хтось кричав, якась команда, чи Балтика якась: «Наваліть кацапам, молодці, Україна\!». Типу оркам навалили. Круто, гордість, що ти Українець.

Я не знаю. Радість… Я ж кажу, що до війни я працював і весь вільний час займався фотоанімалістикою, шукав птахів якихось, постійно кудись їздив, намагався сфотографувати якусь пташку, тварину. Це радість, коли ти десять років намагаєшся зняти птаха, а потім знімаєш цілу серію. Дивишся, і радість.

Таких багато зустрічей. У нас багато птахів, яких я, наприклад, хотів би побачити, познімати. У нас є такий великий птах, найбільший хижий птах Європи, орлан-білохвіст. Зимою вони збираються в певних місцях. У нас, наприклад, біля Каменського, на водосховищі, там їх нарахували до 11 штук. А в Черкаській області є місце, де вони збираються в набагато більшій кількості. Отже, зима, я приїхав до друзів з наміром зняти цього птаха. Його можна сфотографувати в небі десь, але мені хотілося щось красиве, щоб воно було на землі, щоб був рух, динаміка була. Щоб близько. Хижих птахів сфотографувати непросто.

Я приїхав, два тижні був там, у людей жив у селі. О третій ночі піднімався і їхав туди, за 40 кілометрів, до орланів. А там недалеко пташина ферма, рештки качок вивозять. Орлани там тримаються, тому що там є їжа для них. Я там будував сховок маленький, маскував його. Блядь сидиш в цьому сховку день, два, три, чотири — ніякого результату. П'ять, шість, сім, вісім. І в останні три дні починає сніг іти, і нарешті птахи сідають перед об'єктивом... Важко цей стан описати словами. Або є в нас рожевий шпак. Їх часто фіксують на півдні України, більшість – у Криму, на жаль, зараз під окупацією. У мене була фіксація, десь я його побачив, клацнув – о\! рожевий шпак. Хотілося зняти красиво, близько. І тут я знайшов випадково локацію, де вони трималися деякий час в Запорізької області. Я ж багато їздив, багато знайомих, орнітологів. Приїжджаю, і ці птахи сідають на твої присади. Я фотографую дуже близько. Десять років ти хочеш його зняти – і тут знімаєш. Це орнітологічний оргазм, фотографічний оргазм. Я зараз передивляюся. Мені радість дарує, коли я приходжу, вмикаю комп і починаю передивлятися світлини. Різні серії за різні роки. Радість.

Ти розумієш, мені до війни пропонували і виставку робити. По-перше, у нас є люди, які фотографують непогано. Чесно скажу, я не один такий, але небагато. По-друге, чесно, я хочу зробити виставку. Хочу навіть і книжку. Але про це не треба, мабуть. Тому що там є ідея. У мене є подруга зі Львова, яка пише гарні вірші. Вона пише іноді вірші до моїх світлин. У неї дуже класно виходить. У мене є така ідея, концепція цієї книжки. Я хочу це зробити з її віршами, з моїми оповіданнями. Я раніше до війни писав іноді оповідання, друкувався, в журналах. Ну таке.

Я вже не пам'ятаю, що ти мене запитав, і не знаю, чи відповів я на твоє запитання?

Я раніше на велосипеді дуже багато їздив. На гірських велосипедах. Мені давало радість, коли ти крутиш педалі, піднімаєшся на Ай-Петрі 18 кілометрів — і заїжджаєш, ні разу не сходиш на землю. Наприклад, ти їдеш, з першого разу не заїжджаєш, а на наступний рік розумієш, що треба готуватися краще. Їдеш і заїжджаєш. Причому в тебе ж і сумки висять, і рюкзак. Важко. Ти їдеш, а там перші 11 кілометрів крутий підйом. Потім на 180 градусів розворот, і знов, і знов... Для мене це було в кайф. Я навколо Криму об'їжджав сам. Або через Арабатську стрілку, і по периметру Крим повністю. І поверталися. І ти їдеш такий мокрий, брудний, просто з останніх сил. Але мені це теж дарувало велику радість. Коли ти заїжджаєш на якусь гору. Радість. Внук у мене народився, теж була радість.

Ну є, звісно, є. Але в мене таких багато. Навіть тебе я бачу, і мені вже радісно. Тому що ми знайомі були ще в Канаді. Я з багатьма спілкуюсь.

От мені радість. Мій товариш пише: покинули позицію, перейшли на іншу, виходимо. Я вже хвилююся. І от він мені пише. Я хвилююся. А він мені на свадьбу запропонував приїхати у Київ у серпні.

Зараз піду, в мене тут хлопець, який АТО пройшов. Зараз в нього онкологія. Він тут поряд живе, ми воювали разом. Зараз піду каву з ним пити. Теж буде радість. Побачу його, обніму. Вип'ємо просто каву, посидимо, він покурить, а я подивлюся на нього, як він курить, бо сам кинув, на жаль. А потім піду подачі подавати, в Полтаву готуватися — теж радість. Ясно, що в мене є люди, з якими я спілкуюся. Дружина, знов таки. Дружина, діти.

Думка, що я зараз піду подачі подавати о 14:30, а потім, може, в мене буде вільний зал, і я пограю з людиною в настільний теніс. А завтра, може, кудись поїду з фотоапаратом і спробую зняти квака. Це такий птах, якщо що. І ці думки мене роблять щасливішим.

Так, можу. Це коли був у Норвегії, там трирічний мій онук як щось утне – буває смішно.

Наприклад, я знімаю протез, сиджу, а він сидить дивиться. Я знімаю протез, знімаю лайнер, – і він так дивиться. І бабуся ж поряд сидить, дружина моя. А він досі не питав, аж тут каже: «Дідусю, чому в тебе ноги немає?». І я кажу: «Ти розумієш, я був на світлому боці, а є темний бік». Ну, я вже трохи по-філософському. «І там злиї дядьки, я з ними бився, і вони відрізали мені ногу». І він сидить, із бабусею розмовляє. Каже: «Дивись, у дідуся ноги немає, злиї дяді йому відрізали. Але він швидко пострибав у магазин, купив, і вже ходить на двох ногах». Це було трохи смішно: я пострибав у магазин, купив собі ногу.

Мабуть, смачна цукерка, шоколадна.

Може, і «Ліщина», так. Але найбільша радість, якої я очікую, — все-таки хочеться, щоб війна закінчилася на нашу користь. Оце, мабуть, головне. І для мене це, мабуть, буде саме такий… Дуже важко зв'язати такі поняття. Радість, якісь події у твоєму житті і радість. Не кожна подія викликає радість. А якщо викликає, то, може, постфактум. Коли ти усвідомлюєш, що ти це зробив. Не знаю, радість це чи не радість, але я, наприклад, сам собі кажу: що ти зміг зробити, ти зробив, і тобі не соромно дивитися людям у вічі. Це мені вже доставляє якусь таку... Не те що радість. Я не можу сказати, що радість. Радість — це таке якесь розмите поняття. Тобто важко мені.. чітко давати визначення, що таке радість. Що таке радість? Ну, не знаю. Радість буває різною. Ти плов собі розігрів — він дуже теплий, смачний. Тобі ж радість. А перед тобою стоїть якийсь телефон. І я на YouTube показую, що десь у кацапів щось згоріло. І це вже радість.

Ні, ну, ясно, щоб відчути радість, треба... У нас же смугасте життя. Це там людина, яка закатила собі, навалила собі грамів 300 зранку і пішла... Вона постійно в радості живе. Ми живемо в реальному житті. Тут щойно радість, а через секунду ти бачиш, хтось там загинув або щось.

Ну, не знаю. Я ж людина оптимістична. Як кажуть євреї, не буває так погано, щоб не стало ще гірше, розумієш? Тобто якийсь спогад... Я завжди намагаюся знаходити в собі якийсь позитивні миті й позитивні думки, навіть в надважких ситуаціях. Тому я не можу окреслити якийсь спогад, що він мене тримає на плаву у важкі дні. Бувають важкі дні, але й вони все одно закінчуються. Потім знову світло... Тому до цього треба підходити спокійніше, по-філософському. Ясно, що ти як людина будеш переживати, хвилюватись, усе через себе пропускати. Але воно ж однак закінчиться на якомусь етапі і почнеться знову щось інше, яке може тобі принести ту омріяну радість.

Яка вона, радість? Опиши її в кольорах, формах чи в якихось інших деталях. Як ти її уявляв або уявляєш?