Юлія «Фобія»

Мене звати Юля, позивний мій — Фобія, незмінний уже 17 років, навіть більше. Мені 31 років. Станом на зараз я служу в 39 окремій бригаді морської піхоти, але буду розказувати про те, що було раніше.

Отже, я розвивалась як фотограф до 2014 року, з початківки-самоучки. 2014 рік змінив кардинально моє життя, бо я була на Майдані. І на Майдані так склалась доля, що мені довелось асистувати хірургу і допомагати по медицині, хоч я була повним нулем, нічого навіть не планувала і не думала загалом, який розвиток подій може бути у 2014 році. Далі точкове волонтерство. з самого початку 2015 року я вже долучилась до, на той час, медичного підрозділу «Госпітальєри» при Добровольчому українському корпусі «Правий сектор». Там повністю вивчилась на парамедика, отримала свій перший уже впевнений досвід в тактичній медицині. 2015 рік провела з «Госпітальєрами», ми вже на той час переросли в батальйон. Ще займалася вишколами, їздила у наступні роки проводити ротації, тобто допомагала, підтримувала батальйон як могла і паралельно поверталася в цивільне життя – вже, скажімо так, з новим досвідом, — намагалася пристосуватись до того цивільного життя, яке для мене стало за рік трошки чужим. Те, що ми зараз розуміємо про реінтеграцію і решту, – ми протоптували ті стежки, і це було важко. Зараз круто розуміти всі етапи, які я проходила у ті роки. Зараз мені набагато легше стало. Хоча пам'ятаю, як до повномасштабки думала про те, що 2015 року мені було двадцять, – от якби мені мої мізки 2018 року, я б зовсім по-іншому поводилася, зовсім інше робила б. І тут сталася повномасштабна, і я така: привіт, тобі 27, твій шанс, в тебе є мізки, в тебе є війна – працюй! До повномасштабної в мене була реінтеграція, я намагалась шукати себе, допомагала всіляко, де могла, в роботі з військовими, – це мені було дуже близьке. У мене з кожним роком було все більше побратимів, які потребували підтримки, а я розуміла, що можу її надати, бо якось більше копирсалася у психології, оточувала себе людьми, які могли допомогти. Там можна зв'язати два дзвінка, і вони свій процес закривають, допомагають один одному. 2022 року я на другий день повномасштабки долучилась до свого рідного батальйону «Госпітальєри». Перший день ми зустріли на точці збору з друзями, в нас була задача вивезти рідних і подумати, що ми далі робимо, тому що ми очікували, що це може бути, але однак були дещо розгублені, коли зрозуміли, що таки почалось і в якому форматі почалось, що вони йдуть на Київ, що з усіх боків лізуть. Тому на другий день я вже приєдналася до «Госпітальєрів» і робила те, що казали. Комбат Яна Зінкевич мені давала завдання, я їх виконувала, і це логістика, комунікації, забезпечення, 24/7, пневмонія на ногах, нон-стоп. Потім довелося вже очолювати екіпаж, мені дали ключі від машини швидкої, сказали: «У тебе екіпаж номер 20!» — і дали такий хороший шанс обрати собі в команду людей, які ще не задіяні. Я акуратно забрала людей, щоб не сильно порушувати конструкцію, яку ми набудували для забезпечення і організації екіпажів. І ми вперше поїхали з поліцією чергувати на точку — вже як повноцінний екіпаж медевака. Друга точка була в Пущі, чергували в лікарні, якщо були виїзди — виїжджали.

У квітні мені сказали: «Будеш одна з перших екіпажів, які заїжджають на Донеччину». Нам було важливо заїхати досвідченими екіпажами, тому що ми не знали, що буде на напрямку. У нас на той час були лише під Маріуполем екіпажі «Госпітальєрів», які, на жаль, потім потрапили в полон, дехто загинув. Загалом, ми поїхали чотирма екіпажами, мій екіпаж і ще один екіпаж мали по дві машини. Тобто я була старша «екіпажу 20», у мене був кейс і медевак. Я приїхала на локацію і дізналась, що потрапила до морської піхоти, до славетного батальйону, який потребував на той час медиків і був розкиданий практично по всій Донеччині. Ми заїхали до них, і так почалась наша співпраця. Тоді до мене в екіпаж прийшла Іра, на кейсевак якраз бракувало людини, і вона разом із цією людиною зайшла в екіпаж. Попрацювали разом і зрозуміли, що не знаємо, який екіпаж нас може поміняти, тому вирішили, що Ірина дозбирує свій екіпаж, – бо в неї був лише медевак, а їй був потрібен кейс, — і мені, відповідно, треба замінити двох людей, тобто водія і Іру, яка була в мене на кейсі парамедиком. Ну почали ми свої екіпажі дозбирувати повноцінні, почали одна одну міняти. В нас вийшло загалом вісім ротацій. Ми ділили місяць на половинки, постійні стабільні ротації були. Мінялися що два тижні, хоча начальники просили, щоб ми хоча б місяць-півтора були. Але так було зручно, бо люди брали відпустки своїм коштом. Життя однаково тривало, всі переважно були дорослі й мали сім'ї, які треба було забезпечувати. І після восьми місяців наш 503-й Окремий батальйон морської піхоти виводять на те, щоб розбудувати до полку. Нам вручають відношення, бо ми вже обговорювали те, що хочемо до них мобілізуватися. Утрьох зайшли в батальйон, буквально за тиждень-два до нас долучилися ще два госпітальєри — усього п'ятеро. 2022 рік у мене пройшов у складі «Госпітальєрів», прикомандированою до п'ятсот третього. 2023-2024 і до липня 2025-го я була в п'ятсот третьому офіційно, як військовослужбовиця.

Я не знаю, як коректно відповісти на це питання. Це не була якась закоханість з морською піхотою. Я про морську піхоту знала. З п'ятсот третім «Госпітальєри» стояли ще 2018 року. Я особисто приїжджала, знала кількох людей. Хоча станом на 2022-й їх не було фізично вже в батальйоні, вони в інших підрозділах були. Я знала кількох загиблих до повномасштабного. П'ятсот третій завжди був на слуху. Я завжди знала, що це елітний підрозділ. Я пам'ятаю, як уже розуміла традицію здачі на берет і десь під Мар'їнкою я побачила в хаті простий берет, такий старечий, але кольору морської хвилі. Беру цей берет, приходжу до командира роти: «Командире, а так можна ходити біля вас?». Вони починаються сміятися і кажуть: «Блін, тобі так личить цей колір». Я кажу: «А дай поміряти берет». Вони кажуть: «Ні, берет не можна міряти. Ти можеш його заслужити, отримати, але дати тобі свій поміряти я не можу. Це не прикраса». Того дня я зрозуміла, що хочу заслужити берет, щоб бути володаркою його. І в мене був момент, коли 2023 року, на п'ятому місяці служби мені не вистачило десь місяця офіційної мобілізації, щоб піти на здачу на берет. Хоча за документами я вісім місяців від'їздила 2022 року. Я така: ок, цього року ми ще побігаємо медиками, — і склала на берет уже 2024 року. У нас уже хлопці вели бої за Кринки, а нам кажуть, що зараз буде здача на берет. Ми тут спимо по 4 години, бо на еваках працюємо, чергуємо. Нам узагалі не до цього, але треба. І буквально пара тижнів була. Ми щодня займалися у спеку. Бувало, по ночах бігали — приїжджали з евака, розуміли, що зараз підемо спати, але треба було розганяти дихалку, бо ми ж не зганьбимось! І, здається, дві дівчини – бо в мене напарниця з екіпажу, – показали гарний приклад, як ми можемо на характері це зробити, що, в принципі, важко всім, але тут не лише про фізичне. У нас була тоді в гостях Ірина Сампан, яка знімала відео для «Бутусов плюс», і я зараз така рада, що є це відео. От я зрозуміла, чому важливі журналісти на фронті чи десь на прифронтових ділянках, тому що для мене є такий спогад гарний, зафільмований. От я скільки пробувала фотографувати, знімати теж для хлопців, коли з ними бігала, бо я розумію, наскільки це важлива подія в житті і як класно, що можна до неї повернутися не лише у спогадах, а у фото-відео. Тому був оцей момент морської піхоти, де я потрошки почала розуміти, що це моє. Інший рід військ я би змогла, я впевнена, але душа потягнула до морської піхоти. Я рада. Я не шкодувала жодного разу, ні дня не було, щоб я пожаліла про свій вибір. Тому це така любов моя.

Зайшла я на посаду водія-санітара, тому що була штатка нова і треба було розмістити людей. Мені насправді було байдуже, яка посада, чи санітаром, чи водієм, чи піхотинцем морським. Тоді розбудовували медпункт у батальйоні, вчились на ходу. Кілька людей уже знали документації, які нам показували. Організували забезпечення — волонтерська база була, і ми знали, що нам потрібно, бачили, що є в бійців, розуміли, що мусимо замінити, бо нам не ок. Адже що краще вони забезпечені, навчені, то менше нам роботи, а працювати ми не хочемо. Згодом мене призначили на посаду командира відділення в медпункті. Це вже ближче до моїх реальних обов’язків, тому що це про організацію, це про екіпаж.

Так, так, так. Тоді якраз уже присвоюють мені звання молодшого сержанта. А після боїв за Урожайне я стаю санітарним інструктором — і вже до жовтня 2024 року. Далі — комунікації, посада штаб-сержанта третьої категорії. Тобто тоді я вже змінила роботу в медпункті. А тепер зайшла в нову бригаду на посаду ротного медика в одному з підрозділів забезпечення.

Спілкування з побратимами. Я вже скучила за ними. Я з тими людьми провела три з половиною роки, грубо кажучи, і зрозуміла, наскільки це рідні люди. Вже як пішла від них, зрозуміла, наскільки вони мені цінні й важливі. Тож завжди тримаю руку на пульсі, і вони завжди мені дзвонять, щось розказують. Аж до того, що виходять з позиції і скидають відоси, просто щоб я побачила, бо знають, що мені це важливо, плюс вони рефлексують трошки. Це сто відсотків приносить задоволення. Ще, напевно, тому що я розумію, що я для них теж корисна, що вони знають, що я можу це зрозуміти. Ще фотографія. Не покидаю і, певно, не покину. Був один період, коли я перестала фотографувати, в нас було тоді дуже багато втрат. Ніколи не знаєш, кого завтра не побачиш чи не почуєш по рації, чиє тіло доведеться забирати. Я розуміла, наскільки мені треба бути з ними, фотографувати їх.

Але не всі фото виставиш навіть на сторінку батальйону: ці загинули, ці безвісти, ці зараз на позиції. Мені страшно щось із цим робити. Тоді у мене така була боротьба. Я знаю, що якщо з ним щось станеться, він класні якісні фотки усміхненого себе передасть рідним. Або, на жаль, бували ситуації, коли передавали ці фотографії вже через ЦВС. Але я розуміла, що це важливо. З іншого боку, я боялась фотографувати, бо мені здавалося, їх буде ставати все більше, і я потім з'їзду з глузду, бо в мене буде телефон чисто людей, яких немає серед живих. Був такий період, але, слава Богу, закінчився, і я дуже надіюсь, що він не повториться. Тому фотографувати мені подобається. Це приносить радість.

Мені подобається рух, тому що це все спонтанні кадри. Ти ніколи не знаєш, як себе поведе ця групка людей, які ти охеренні кадри можеш зробити. Коли я викладаю кадр, там продумано все до деталей. Портрет мені дається просто. Від наших бійців я кайфую – і від тих фотографій, які з ними виходять. В мене одна з перших улюблених вдалих фотографій – 2023 рік, весна, теж неочікуваний кадр. У нас у 2023 є трофейні трійки. От і виходить, що їде трійка, вже пилюка є, – і ми в окопчику, трошки вже зарослому, неохайному. Бійці – наш інженерно-саперний взвод. І вони ж усе одно виставились.. Мені вдалося ці кадри якось зробити. Плюс на цій трійці прапор України намальований – хлопці справді працювали по ворогу їхньою ж технікою трофейною, але позначали прапор, щоб свої не поплутали. І там ще пара квіточок жовтих, плюс обробку я стараюся трошки художньою робити. І це справді дуже класний кадр. Його, звісно ж, і генштаби, і всі брали на сторінки. Це для мене важливий кадр.

Дуже багато місць. Я закохалася в Херсон. Попри весь негатив, який в нас був. У Херсон ми їздили відвозити поранених у лікарню і в морг, на жаль. Але, попри все, ми знаходили там радісних лікарів, з якими ми працювали. Бувало таке, що ми реально можемо не в свою зміну приїхати, бо там і наші поранені, і привезти їм кольорові шкарпеточки. Бо в нас із напарницею і напарником була фішка: ми своїм пораненим, — інший одяг видавали, — але шкарпеточки кольорові від Носкаря, два різні, ми завжди їм давали.

У нас була не одна ситуація, а вже десятки, коли нам казали, що хлопців, яких ми вивозимо, в Миколаєві в інших госпіталях упізнають по шкарпеточках. Бувало, що ми навіть ради того приїжджали, вручали їх. Може, це люди навколо нас теж створювали таку атмосферу, але і ми намагалися її створювати. Попри цю всю грозу, яка завжди неслась десь поруч, ми намагались там трошки промінчиками розкидуватись. Тому Херсон — це хороший спогад, бо там більше радості, ніж болю, було.

В нас навіть радість була, коли ми на правому березі забирали нашого пораненого або просто бійця нашого, який ціленький вернувся, бо вони там, скажімо так, подовгу затримувались. Ми розуміли: якщо вони вже в нас, значить, в них уже все добре. І вже з радістю їхали далі на всі етапи, тому що вони вже з нами, вже з того пекла вийшли.

І в нас там навіть була ситуація. Цей наш побратим числиться досі безвісти зниклим. Перший раз ми його вивезли успішно. Він ще й врятував всіх, хто був із ним на човні. Тоді, на жаль, загинув сам човняр, драйвер. Наш побратим його замінив прямо на ходу по Дніпру. Ми його зустрічаємо разом з усіма пораненими. Їх тоді аж шестеро людей було, хоча ми очікували тільки трьох. Ми шістьох повантажили в наш «Віто», обробили, що було потрібно, довезли до Херсона, вивантажили майно, зброю. Це, знаєш, стандартні теми бюрократичні, які треба зберегти, довезти, повернути. У мене навіть у телефоні купа відео: так, це наплічник, тут стільки-то магазинів, тут зброя, тут код. Все фільмую.

Це мені деколи так смішно переглядати. Оце мамин блогер, блін, блогер майна! Але забувалося, тому мені доводилось це робити, а кожен підписувати теж геморойно, легше телефон ввімкнути.

От, і виходить так, що цей побратим вдруге пішов на Кринки і там затримався. Затримався дуже довго, бо там дуже сильно дронами фігачили човнярів, і бувало, що й не допливали бійці. Важка ситуація була, критична практично.

Тут виходить момент, коли його можна забирати, випливає тоді човняр, забирає його, і по дорозі в них влучає FPV. Один боєць гине на місці. Наш побратим, ми думали, поранений. Там була дивна ситуація… Інший уже був поранений, і човняр теж поранений від того прильоту. Далі човен іде некерований, вони допливають до одного берега, потім їх відкидає, друга FPV прилітає, їх відкиддає на інший берег уже тої малої річки — не пам'ятаю, Конка, Басанка, десь там. А вже світанок, і як їх забирати? В нас батальйон розгортає спецоперацію, відправляють добровольців по дню. А день – це просто 99%, що це буде неуспішно, бо всі річки, всі підходи повністю контролюються ворогом, FPV-шками. Їдуть забирати поранених, одного пораненого забрали, вдруге вертаються, забирають уже загиблих і виявляється, що загиблий, — цей наш побратим, на якого ми думали, що він, можливо, ще живий, — це взагалі інша людина з іншої бригади навіть.

Ми тіла забрали, відвезли тіла в Херсон у морг, вертаємося, знову шукаємо вже по березі, думали, може, він сам доплив. Це була надія, яка не помирала дуже довго, і мені здається, певною мірою я навіть зараз надіюся — а раптом? Я не можу сказати, що цієї людини немає, і це не те, що немає тіла, отже, немає факту. Тут ми не знаємо, як це було. Свідки казали, що він на березі маленької річки сидить, просто не рухається. А потім виявилося, що це інший загиблий, не наш, і вже свідчення трошки плутаються. Але через місяць ми привозимо інший батальйон на евак до стабілізаційного пункту, і виявляється, що один з командирів, який приїхав до своїх поранених поспілкуватися, знав про мене і мою посестру. І сказав, що отой наш побратим згадував про нас, що ми такі є, що він дуже хоче нас побачити, бо дівчата його чекають, і він це знає. Почути такий відгук від людини, якої тут нема і ти не знаєш, що з нею, було дуже цінно. Це все про ті періоди, коли я розумію, що ніщо не було даремно, я була на своєму місці, там, де мала бути, і з тими людьми, з якими мала бути, і ми одне для одного теж були, і підтримували, і робили більше для них усіх. Це все про ці краї, в які б я повернулася. Я навіть хочу приїхати туди, де цей стабілізаційний пункт був, на той правий берег, де я забирала хлопців. У нас стільки там радості було. Я думаю, що скоро туди поїду і буду капець яка щаслива. Попри все сумне. Рік минув –– і я знову в цих місцях. Я розумітиму, що вони ще наші. Так, там FPV-шки літають і КАБи фігачать, але вони ще наші. Бо, наприклад, я не можу потрапити в Мар'їнку, в Карлівку, в Очеретине, улюблену наша Максимівку чи Велика Новосілку — всі міста, які були прифронтові чи взагалі для нас тиловими, де ми тільки рік тому були, вже для мене недоступні. Покровськ уже для мене недоступний. В Мирноград недавно їздила — і дуже щаслива, що туди таки потрапила, бо не знаю, чи після цієї ротації зможу я потрапити навіть у Мирноград, в інші села, у те саме Добропілля. Ну, я надіюсь, Павлоград буде ок. Приїхала через рік — все на місці. Я можу поїхати в Херсон. Там трохи буде небезпечно, але я вже відчуваю радість, бо я не так далеко.

Ого. Та це багато разів було. Найперший раз — 2015 рік, ми з двома побратимами приїхали з групою, яка забирала тіло нашого загиблого побратима. Привозимо в морг, там нас зустрічає наш начмед, відкривається катафалк, і оцей трупний запах... У мого побратима блювотний рефлекс, і він мало не блює на нашого начмеда. Я це бачу, мені смішно, але я розумію, що обставини не ті. Мені чомусь дуже тоді запам'яталося, що я побачила загиблого військового, якому зав'язали руки бинтом на бантик. Ми поїхали, приїжджаємо і робимо доповідь командиру батальйону. Я розказую, доходить до цієї історії, де відкривається катафалк, і реакції побратима. Я доповідаю і розумію, що в мене починаються сльози, бо мені дуже смішно, і я просто заходжуся істеричним сміхом. І чую, що мені, напевно, пора додому з'їздити. У нас тоді насичено все було. Ну, блін, 20 років. Звісно, були якісь захисні реакції, але це сто відсотків був перший випадок, коли я аж заходилась під час служби. Зараз воно періодично буває. Я загалом дуже стримана людина. Стараюся більш радісною бути, нести щастя, щоб хоч трошки розбавити сірі будні. І з посестрою моєю, з Інь, три місяці працювали тільки у вдвох. І всі знали, що ми дві дівчинки, які їздять на Тягинку, Львове та в інші місця забирали поранених. І були оці моменти, коли хлопці казали, що знають: є дівчата, значить, все буде ок, бо вони зроблять максимум. У мене десь є відео, коли ми три доби практично не спали. Якщо ми чергуємо вже на конкретній точці поряд з берегом, то можемо по черзі подрімати. Оце був наш сон. Або коли ми приїжджали на КСП, чекали, поки човен вийде, щоб на КСП зразу це бачити. І бувало, що або я могла вирубатися на пару хвилин, або Інь. Отак ми три дні без сну були, і в мене взагалі не в'язалися слова. Потім у машині дуже з того відео сміялися, аж заходилися. І от у ті періоди ми, окрім того, що намагалися завжди хлопцям тепло віддати, ще й старалися пояснити, що небезпека минула, вже все ок, щоб вони потрошку видихали, щоб не сильно грузилися тими подіями. Або, навпаки, вислуховували їх і потім якось акуратно все так докручували, щоб вони вийшли з розмови трошки позитивнішими, ніж можна було б себе загрузити. І це було дуже емоційно виснажливо, але ми ж не можемо признатися. Ми ж не піхота, у нас лайт, хоча без сну. І доходило до того, що ми, наприклад, їдемо з Херсона, взяли на улюбленому ОККО безплатну каву, яку військовим тоді давали, їдемо, щось там говоримо, тут — гоп! — така повітряна яма, знаєш, як це на машині: так підлітають. І все, там Інь своєю кавою ледь не вдавилась, підстрибнула у тому «Віто», і ми починаємо заходитись просто з ситуації, що ми отак підстрибнули, — взагалі без звуку, без слів — у сльози, розумієш? Такі істерики були. Ну я не працювала з психіатром, якщо що.

Так. А в мене подруга.

Ну, в мене інакше. Я смерть знаю надто добре. Типу, смерть — це людина, з якою ми часто перетинаємось, тож я чітко знаю, що воно таке. І я ціную те, що жива. І розумію, коли мені погано. Емоційно. Завжди згадую, як 2016 року проходила тренінг «Серце воїна». Вже не згадаю, які техніки виконувалися, бо в мене все це випадає з голови, але пам'ятаю оце цінування тут-і-зараз. Момент розділення, що в мене є безпечні люди, безпечні місця. Безпечні місця я вмію знаходити, хай де я є. Я тут на другий день собі знайшла безпечне місце – те, яке ми півтора року тому використовували під тренування. Я знайшла це місце сили, спогади в мене тут є. Я не загружаюся у флешбеки, я просто ціную те, що це місце ще підконтрольне Україні. Тому для мене це місце сили. Отак воно знаходиться.

Це вперше провели «Побратими», а потім робили й «Серце воїна». Там теж був Олег, наш коуч. У мене ж яка ситуація була. Я вважаю, що 2015 року бачила війну, але не проживала її так, як проживали інші в ті роки. Я ціную цей досвід, але не вважаю його героїчним. Я не знаю, як це правильно сформулювати. Але 2016 року мене запросили фотографувати – суто як фотографа — на «Серце воїна». А потім Олег і каже: а ти не хочеш долучитися як учасниця? Десь він побачив, що мені це треба, викупив, що я ховаюся від деяких вправ, наприклад, тілесних. Я раніше не обіймалася взагалі. 2016 року я навчилась обійматися. Я ж завжди всіх отак на витянутій руці… І всі вправи, які мали в собі дотичність, навіть похлопати, ще щось – я така: за фотоапарат і фоткаю. Я дуже зараз вдячна Олегові, тому що він дав таку класну базу мені. Потім у мене стався Ветеран Хаб. І все це мені дало дуже крутий досвід, де я ефективна. Я розумію, що не всі можуть сприймати, чому я так поводжуся з бійцями або чого так опікуюся, але я просто всіх розумію. Де можу, віддам те розуміння і зведу певні ланки, щоб людині стало краще. Якщо бійцю добре, значить, він вернеться. Якщо він вернеться і все буде проліковано до кінця, він буде ефективним. Для мене це більш психологічне, бо я весь цей шлях пройшла і багато знаю, але почалося з посттравматичного стресового розладу.

Почну з першого. Шкарпетки. Це почалося, тому що ми мали ці шкарпетки з посестрою, з Інь. І я, і вона. Потроху почали купляти їх і дарувати. 2023 року.

Ми починали дарувати друзям, побратимам своїм близьким, командирам, а потім почалися в нас поранені. Після початку операції на лівому березі ми вивозили пацанів брудних, мокрих – і завжди в машині намагалися мати якийсь одяг чистий. Шукали волонтерів, які нам передавали шльопки, що сто відсотків будуть потрібні шорти, штани, залежно від погодних умов, футболки. І шкарпетки теж треба було. А в нас були з собою кольорові. Ми інколи забирали інші батальйони або інші бригади, то в нас завжди були ці шкарпетки, ми купляли їх дуже багато. Не знаю, яка там частина бойових йшла на це, знижку нам давали добру, — мені здається, 30 відсотків точно робили, бо знали, ми ж присилали часто фотографії бійців зі шкарпетками. Бувало, що пацани навіть на куксу свою, коли ампутована кінцівка, надівали шкарпетку. І це прям пішло в традицію, і хлопцям це було дуже радісно.

В моєму екіпажі 2022 року були я і Іра, другий раз я була одна дівчина, третій теж, на четвертий долучилась до мене Інь, і на шостий раз так склалось, що в екіпажі було три чоловіки і чотири дівчини. В мене була водійка на кейсі, парамедик на кейсі, я і ще одна лікарка-хірургиня на медеваку. І в мене традиція — жінки в екіпажі не готують. І це всім завжди подобалося. Почалося з того, що я не мала коли, бо хлопцям нарізала завдання, типу кожен знав, що робить, а мені треба було комунікувати, більше бути на телефоні, рекогностування, мені було не до готування. Я навіть не їла часто, дуже була худа в першу ротацію, бо ми, бувало, виїжджали на один виїзд, а лишались на три дні по підвалах, ночували без спальників, без нічого. На другий виїзд ми вже все мали в машині на такий випадок. Це була специфіка морської піхоти, за якій я його полюбила дуже. Завжди виклики. Оце такі дві основні традиції, що прям 100% про це майже всі знають. З Інь, коли були вже зараз разом, ми теж не мали коли готувати чи навіть купляти їсти. В нас завжди були пюре «Мівіна» і тунець. Для нас із нею це традиція харчування на ротаціях. День народження — купа тунців, купа «Мівіни». Спеціальне приготування, подача в цих туристичних тарілочках.

Нам передавали. В мене теж тітка завжди питає: що передати? Я кажу, що нічого не треба, хлопці зараз усе мають, справді не треба ні вологих серветок, нічого. Вона така: ну, добре, але я тобі тунець передам. Я така: ну, добре.

У мене це косметичка і купа олівців для очей. Я з 14 років малююсь, тому що займалась танцями і підводкою стрілки чорні малювала. 2015 року мені було не до цього. На фронті ти не будеш малюватися, і в мене просто був один коричневий олівець. Нині в мене погані дні, якщо я не сіла на п’ять хвилин, не підмалювала собі олівчиками очей, не нанесла легенький щоденний макіяж. Якщо я така, то все дуже херово всередині. А так — ритуал на щодень: п’ять хвилин перед дзеркалом намалювала, розтерла – все прекрасно. І це незмінно в мене.

Ні, я дуже люблю з цього посміятись, але саме з живих кейсів, мені реально радісно від цього приколу. А от сама дуже рідко жартую. І мені прикольніше жартувати про те, що я не розумію жартів. Так повелося, що мені смішніше, коли роздувають, ну, розкажуть прикол і сміються з того, що я не сміюся, знаєш.

З Інь могли собі про це жартувати, але я собі не дозволяю через інших. Це як витримка певної професії, моральний етикет. З нею можна — чого ми, в принципі, й сміємося до сліз, — а от з іншими не можна, бо вони не поймуть.

Мене більше зачіпає якийсь там наш дядько, що не може назвати свій ідентифікаційний код. І треба ж із ним якось розмовляти. І ти така: блядь, він прийшов у військо, і він буде умовно захищати нас, і це потенційний триста, по якого підуть наші прикольні типи, тому що їм доведеться забирати тіло, це принципово. І в мене отакий сумний ланцюжок думок. Хоча я з тої тупьожки їхньої теж можу сміятись. Я дуже рідко буваю в відпустці, а коли буваю, це просто нон-стоп. Бачуся тільки з дуже близькими людьми, які в мене залишились за ці всі роки. До мами поїхати — це вже 16 годин дороги, знаєш. І за 10 днів відпустки нереально все встигнути. На жаль, я не встигаю навіть бачитися з кимось з наших поранених. Хоча всі завжди кажуть: будеш — прийди. Я не бачуся зі своїм екіпажем 2022 року, хоча точно знаю, що реально ми будемо раді бачити одне одного. Я не встигаю.

І тому в мене оця бульбашка тут… А так, умовно, прийшов просто хворий ( це на тижневій адаптації в медичній роті) і щось починає: як вас звати? Я кажу: я сама прийду, мене не треба кликати. Ой, хі-хі. А я ж насправді не жартую. Реально не жартую, бо я не хочу йому казати, як мене звати. Ну нащо тобі, ми з тобою перший раз бачимося, бо я на тиждень зайшла, і далі в мене буде свій підрозділ. Ми з тобою не перетнемося. Мені не треба. А він у ці моменти починає жартувати. Я кажу: дядь, я вже 10 років з військовими спілкуюсь, не треба зайвої інформації. Не говоріть, не жартуйте. Я зараз прийду, маніпуляції зроблю, які треба. І все. Ну, вони все одно такі: в сенсі, блін? Всі жартують. А я навіть отим все одно посміхаюсь, вони ніби не образилися, але і десь там, не вийде пожартувати, хоча толку з цих жартів взагалі нуль. Бо вони більше звертаються з приколами як до *жінки*, не до фахівця чи військовослужбовиці. Це ж дівчина, з якою можна *пошутить пошлі шуточки*.

Ну, от поранення – це інакше. В мене пораненим можна майже все, знаєш. Хочеш — мене матом криєш, хочеш — я тобі свій номер дам, скажу: вийдеш — підем на побачення. Я казатиму все, що завгодно, аби поранений тримався при тямі, щоб йому трошки стало легше, може, йому заходять якісь жарти, я буду жартувати, буду хіхікати, навіть якщо мені не смішно. Але це тільки на еваках. Або, умовно, на стабі, де треба, щоб він тримався, якось відволікати.

Так, так, так.

Так.

Зараз дуже важко, дуже важко відчувати ту радість. Я розумію. І якщо вона десь ще проявляється, то це дуже хороші знаки, що ще можна жити і не думати про те, що треба до психіатра і лікуватися медикаментами. Бо така реальність, що це корисно. Але коли я її відчуваю, я розумію, що ще маю сили. І, значить, я ще можу це все проходити. Бо я знаю, що настане той час, коли треба буде подзвонити до подруги і сказати: «Олено, знайди мені, будь ласка, психіатра». Я викупаю, що я вже сама не стягну. І я знаю, що буде такий момент. Просто не знаю коли.

Блін, мені зараз згадався Майдан, 25 лютого. Я вже тоді...

Оце я не знаю день, точно пам'ятаю, що мене з 18 на 19 вночі вивезли з Майдану. Тодішній хлопець, з яким ми оці всі етапи проходили, він тоді сказав: тебе тут не має бути, це вже тоді Профспілки горіли. А я в Профспілках була. Він мене з Профспілок забрав, а потім я зрозуміла, що вже воно там все зверху горіло.

І мене тоді вивезли до якихось людей, незнайомих мені, які мене прийняли. На другий день я попросилась до подруги, яка з хлопцем знімала квартиру. І через пару днів мені дзвонить хлопець, що йому дуже погано, його треба забрати з Майдану, в нього температура не спадає вже кілька днів. Мені тоді помагає друг з академії, де я тоді навчилася, дає ключі від своєї квартири, я привожу його туди. Ми ночуємо там, викликаємо швидку, там якась упереджена до майданівців працівниця, сказала, що це просто ГРВІ. Ми купили медикаменти, щось нам ще хтось порадив. І в якийсь момент я зрозуміла, що воно вже якось задовго. І ми виходимо на його родичів, які нас відвозять у восьму лікарню в Києві. І там я дізнаюся, що він міг цієї ночі не пережити, тому що вже зсередини згорав. В нього були тоді дві хвороби, здається, ускладнена пневмонія плюс ангіна. І в той момент мені приходить СМС-ка: такий час, така вага, дівчинка — і ще певні деталі від моєї подруги. Вона була вагітна, я їй казала: будеш народжувати — напиши одну СМС-ку й розішли всім своїм, кому треба. І тут мені приходить ця СМС-ка, і це такий промінчик був, просто капець! Тому що я в той момент відчувала вину, що хлопець міг наступного дня померти, і я була б винна, тому що десь не дотиснула, десь замало зробила… Оце 100% неочікувана радість зараз згадалася. А тут мені радісно дізнаватися, що з полону виходять наші побратими, але це така радість, ніби… воно сталося, нарешті. Або Кринки — там точно були такі спонтанні радості, коли туман починався. Я тепер обожнюю туман. У нас просто, бувало, до тижня не могли забрати поранених, тому що погодні умови, і поранені не доживали дуже часто. І от, хай скільки спроб було, вони все рівно розбиваються, гинуть, підриваються, ті човни з піхотою. А в нас є човнярі, які по туману ходять, знають ці всі завороти, маршрути, і ми знаємо, що наших 100% заберуть. І ти чекаєш на березі вже й бачиш, як з туману за пару метрів від тебе вже човник на, і ти забираєш хлопців. Оце теж прикольно було.

Ну, напевно, так, Інь. Дуже споріднена душа стала. Хоча ми капець які різні, критично різні.

Нема, напевно. Окей. Ну, можна сказати, що роблять щасливою побратими, але це не про одну людину. Це про багатьох. Конкретно одної немає

Ти загрузив мене. Ще зламаюся! Радість на війні….

Ну, так, так. Я просто, знаєш, радість на війні… всьому живому. Все, що живе. Хоча, знаєш, можна філософствувати. Коли ми забирали тіла побратимів, мертвих, то це все одно якоюсь мірою була радість, тому що вони додому поїдуть, їх рідні поховають. Вони в спокої будуть. От стрьомно, коли ти не можеш забрати. Можна знаходити радість навіть у тому, що ти забереш тіла, і вони будуть удома. Тому радість — відносна штука.

Угу. Зараз в мене такий період — я повністю вийшла з зони комфорту, тому що батальйон мій був моєю зоною комфорту, попри все, що там відбувалося. І зараз я вийшла звідти і буду практично з нуля все тут будувати, я точно не хочу взаємодіяти з людьми, не хочу сильно привчатись. Я хочу бути фахівцем, який чітко виконує свої обов'язки, і трошки більше.

Це завжди так було. Я не була відмінницею в школі, але, схоже, все, що я роблю на війні, — це прояв синдрому відмінниці. Я хочу зробити краще, ніж може ще хтось. Або краще, ніж можу я. Ну, я завжди роблю недостатньо, як на мене. Якщо це комусь сказати з моїх побратимів або з тих, хто зі мною служив, вони почнуть сміятись: оце ти самокритична, що за фігню кажеш. Обматюкають ще. Бо вони мають з чим порівняти.

Я не вмію коротко.

Це важко..

Я посадила людину за кермо і вчила її їздити, здійснила її мрію, подарувала їй класні емоції, про які вона потім мені написала. Хоча я цю людину бачу вдруге в житті.

Нежитю?

У мене синусит, стандартна тема.

Чесно, що перше подумала? Ну, без філософії. Я згадала запах хлопців, коли ми їх забирали з Кринок. Це дуже специфічний запах. Він узагалі ніде ніколи не повторювався. Мені здається, якщо зараз я буду щось ще згадувати, у мене сльози будуть на очах. Сльози радості. Але це якраз про те, що хлопці ж там довго були, і переважно вони заходять туди мокрі. Якщо рюкзаки в них лишаються, можна переодягатися, але потім хлопці бігають без змоги митися: то ліс, то якісь підвали закинуті… Ну, Кринки, в принципі, ти сам пам'ятаєш. Я бачила лише відео з дронів, але таке враження, що сама все це оббігала. Знаю кожен метр, де, що, як лежало… Бо я собі уявляла, що, може, теж там буду, і це треба буде. У них дуже специфічний запах був тоді. Я розумію, що це болото. Причому, мені здається, що ті самі Конка чи Басанка і саме Дніпро мали різні запахи. Плюс хлопці завжди входили у воду, застрибували, далі їхали. Дуже часто була кров: чужого або кров їхнього бійця. Ще щось, можливо, про що вони мені не казали, але запах у нашому «Віто» — то прям запах Кринок, я дуже чітко його пам'ятаю, і ми навіть з Інь проговорювали це, що хай воно яке неприємне, але якщо в нас цей запах, то, значить, ми когось забрали, хтось уже не там, хтось уже звідти вийшов.

Так, у мене інший. У мене жаби теж асоціюються з цим. Коли ми забирали вночі поранених, то ці жаби дуже бісили, ми у прихистку чи умовному укритті, і ти десь чуєш, наче, мотор, але не розумієш, чи це дрон – а вже тоді дрони до правого берега доходили, — і не знаєш чи це наші їдуть. Воно заважало. Квакання жаб — це от прямо правий берег, очікування човна. Тому що були ситуації, коли ми під’їжджали машиною, забирали і розраховували плюс-мінус по секундах, коли ми маєм людей прийняти з човна, і в той момент під’їжджає машина, ми вантажимо, їдемо , а вже далі робимо свої маніпуляції або доповіді. Тут найважливіше було — не затримуватися на березі, бо берег контролювався, простріляний був і танками, і всім. І тут було дуже правильно оце все чітко зробити. І коли ти очікуєш, оці жаби — воно важко дається. Коротше, є свої специфіки, і вони неповторні. До речі, коли я кажу «Кринки», я дуже часто не уточнюю, що це острови, бо коли вийшли хлопці з Кринок, в нас були острови, і побратими казали, що на островах було пекло куди більше, ніж на Кринках. Бо туди якийсь спецназ російський зайшов. Вони провернули свою операцію, на жаль для нас, успішно, забрали наших в полон, дехто — безвісти. Наші бійці були в повному оточенні, а ворог зайшли з двох боків, і там ми теж нон-стоп були на камерах, дивилися, слухали рації, чули крики хлопців з пораненнями, які були несумісними… Я знала, що отой боєць, носій шеврона L20, мого екіпажу, зараз робить усе, бо він знає, що робити. А поранений кричить, і в нього шансів не буде, бо евакуації не вийде — там оточення, там просто ворог не дозволять човну підійти. Ну, купа різних ситуацій, Кринки, острови. Проте острови теж мали багато пекла.

Я не знаю. я просто відкриваю галерею і починаю гортати. У мене нам тисяч вісімнадцять фоток.

У мене там все життя. Я всім це давно казала: в мене друзі мають посмертно зробити мою виставку, і вона буде дуже масштабна, такий цикл: від пуза до народження і до смерті, до трун, бо в мене всі фотки, що тільки можна. Просто це буде не про одну людину, а про всіх людей, яких я бачила через камеру. Я просто бачу якийсь павільйон, Палац спорту весь із фотками... Масштабно. І багатьох людей на тих фотографіях уже нема серед живих. Ще в мене радість: о, шеврончики прийшли нові. Це Сашко Комяхов намалював борсучків, яких я хотіла, бо є морські котики з беретом, а я захотіла борсучка. Це для мене таке щастя.

У мене цей проєкт був «Деталі важливі». Тому я вбачаю радість навіть у деталях.

Мені здається, що в мене рот розривається в посмішці. Напевно, я відчуваю це в посмішці.

Для мене це проміння серед чогось темного, але гарного темного. Знаєш, це може бути не хмара, бо це якісь дотворки, є татухи цятками, щось таке темне, незрозумілих форм, і звідти виходить проміння. Причому воно може в різні боки виходити. У мене акцент саме на промені. Світло.

Теплого. Воно точно тепле. Воно тепле і зігріває. Ти дивишся, і воно зігріває.

Мені дуже приємно і тепло від цієї розмови, бо я трошки пофлешбечила, я ж нечасто зараз повертаюся в ті спогади. Стараюсь якось обмежувати. Скажімо так, я давно не заходила в галерею гортати, передивлятися. Але з такого дебільного скажу, що ми з Інь купили світло, коли були двоє на еваках: така чорна кулька, що була в трендах, яка робить полярне сяйво різних типів. І ми її поставили в машину, у «Віто». Перший наш поранений, який, на жаль, зараз вважається безвісти зниклим на островах… У мене є відео, як я їду за кермом, Інь там його закутала, все наліпила, що треба було, обробила, ми ввімкнули йому оце полярне сяйво — і він там такий, знаєш, усміхається. У нас покійний побратим колись після першого поранення дзвонив і розказував, що там у Миколаєві робиться. Ми з ним якось перейшли на якісь рожеві приколи, дійшло до якихось смішних штук, що нам дарували щось рожеве, і коли ми забирали його тіло, в санітарному мішку, то ми йому ввімкнули те сяйво. До речі, то не традиція, але то було дуже важливо для нас із Інь, ми забирали тіла своїх побратимів. Якщо ми знаємо, що хтось інший, а не ми, забрав з човна загиблого і він там десь на другому етапі в селі в конкретних людей чекає катафалка, то ми приїдемо його заберемо, відвеземо в морг. Потім ми будем паритися, дезінфікувати, хоча й так усе закривали фольгою, у нас прямо схеми були, тому що нам казали, що має бути окрема машина, але в нас усіх норм дотримано, не домахаєшся. Нам було дуже важливо вивозити не тільки живих, а і загиблих. У нас теж була така фішка. Буває, з Інь згадуємо, тішимося, які ми прибабахані, наскільки нам це важливо, і точно знаємо, що він би це зацінив і реготав із цього. Ситуацій багато, і вони теж радісні. Я ж кажу, радість навіть у горі. Можна знаходити, треба, реально треба. Може, я не маю права так казати про тих людей, які втрачали рідних, дуже близьких… Я, слава Богу, не втрачала ні коханих, ні брата-сестру на війні. У мене близькі друзі гинули. Але воно, напевно, не так, як інші люди горе це переживали. Я в горі, яке прожила, шукала оці радості. Напевно, треба уточняти, що це конкретно про мій досвід.